Ктитарев1.jpg

 

Світлій пам'яті почесного громадянина міста Дніпродзержинська Миколи Михайловича Ктітарєва присвячується цей нарис.
Справжній господар Дніпродзержинська, – говорили одні.
Ото був дійсно хазяйський голова, – згадували ще довго інші, коли у 1981 році після 18 років роботи на посаді голови Дніпродзержинського міськвиконкому Микола Михайлович Ктітарєв переїхав до Києва. І хоч прожив він у столиці ще 33 роки, однак до нестями любив своє рідне місто на Дніпрі – місто трударів: металургів, хіміків, енергетиків, будівельників, місто справжніх талантів.
Саме у місті Кам'янському (з 1936 року – Дніпродзержинськ) 21 квітня 1925 року в робітничій сім'ї народився Миколка. У школі навчався добре, був допитливим, кмітливим, мрійливим, однак світлі мрії хлопчини затьмарила чорна хмара воєнного лихоліття. Старший брат Іван (як і батько, металург) добровольцем у липні 1941-го пішов на фронт, а вже в серпні, захищаючи білоруське місто Гомель, загинув. Микола був тоді ще непризовного віку, але фашисти полювали і на його ровесників для відправки до Німеччини. Хитрощами (з допомогою сестри Марії, яка, працюючи медсестрою у першій міській лікарні, разом з іншими підпільниками рятувала наших людей, робила ін.'акції тощо) та переховуючись у сусідньому селі Миколаївці, хлопець зміг уникнути каторжних робіт на чужині. А відразу після визволення рідного міста 25 жовтня 1943 року Микола Ктітарєв повернувся до рідної оселі, і вже за тиждень пішов на фронт, до лав діючої армії. Брав участь у боях на ІІ Білоруському та ІІІ Прибалтійському фронтах . Після закінчення війни ще служив у північній групі військ, довелося працювати там, де потрібно було державі, тому додому повернувся лише у 1950 році.
Працюючи у ремісничому училищі №23, одночасно закінчив вечірню школу-десятирічку, а потім – металургійний інститут ім.. М.Арсенічева. Вже тоді у М.Ктітарєва проявився і талант журналіста, через що його у 1951 році призначили на посаду редактора міського радіомовлення, а з 1952 року він починає редагувати багатотиражну газету «Серп і молот» хімічного комбінату (нині – ПАТ «ДНІПРОАЗОТ»). Після закінчення вузу М.М. Ктітарєв почав працювати механіком на цьому ж підприємстві, та невдовзі його висувають на посаду секретаря парткому. І вже у 1961-63 р.р. він – другий секретар міського комітету КПУ. Його видатні організаторські здібності, плідна робота переконливо довели, що він готовий очолити орган міського самоврядування навіть у такому багатопрофільному промисловому місті, як Дніпродзержинськ.
1963- 1981 роки – період, коли Микола Михайлович очолював виконком міської ради, тобто, по суті, був міським головою. Важко перерахувати, скільки добрих справ для розвитку промислового потенціалу, соціальної інфраструктури, для піднесенні рівня освіти, культури, медичного обслуговування населення – буквально всіх галузей міського господарства – вдалося зробити Миколі Михайловичу за 18 років невтомної роботи на цій відповідальній посаді. Саме при ньому до середини 70-х років минулого століття вдалося всіх городян переселити з бараків та «комуналок» у новобудови, добитися дозволу перенесення житлового будівництва на лівий берег Дніпра та ще більше десяти років безпосередньо очолювати забудову лівобережного масиву.
Йому так хотілося завершити все задумане... Ось як писав М.М.Ктітарєв з цього приводу у вірші «Моє лівобережжя»:
Не строить нам больше канал и дома...
Хотелось, подольше чтоб пела весна.
Чтоб снова кипела твореньями жизнь,
Мечтанья хотелось свои завершить.
Увидеть, как встанут мосты над Днепром,
И люди расскажут о подвиге том.
Я верю, что вспомнят, кто все начинал,
И верою светлой других убеждал.
Не випадково саме в часи, коли він очолював міськвиконком, Дніпродзержинськ завоював першість у республіканському змаганні та був названий містом високопродуктивної праці, високої культури і зразкового громадського порядку.
Усі свої сили, енергію, ентузіазм і натхнення Микола Михайлович до останку віддавав на благо міста, в ім'я підвищення добробуту його мешканців. Тому й основні трудові нагороди припадають на період його роботи у Дніпродзержинську – орден Трудового Червоного Прапора (1971 р.), Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1981 р.), два ордени «Знак Пошани» (1966 та 1981 р.р.), два ордени «За мужність» – ІІ та ІІІ ступенів (1999 р.), 26 медалей.
Така виснажлива робота давалася нелегко. Розрадою для нього були приємні хвилини творчих пошуків: писав вірші, вивчав історію рідного краю, видавав художньо-документальні нариси. Так, у 1964 році в обласному видавництві вийшла його перша книга у співавторстві з М.І. Аронським (заступником редактора міської газети «Дзержинець») – «В степу під Баглієм» про історію Дніпродзержинського азотно-тукового заводу. Вже працюючи в Києві на посаді уповноваженого Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР при українському уряді (цій роботі він також віддав 18 років – 1981-1999 р.р.), завершив роботу над другою книгою, і у 1985 році вийшла з друку документальна повість про дніпродзержинських підпільників «Двобій». У 2003 році М.М.Ктітарєв видав збірку віршів «По зову сердец».
Справді, творчість не заважала, а навпаки, сприяла його плідній роботі на відповідальних посадах. Згодом, у більш солідному віці. Микола Михайлович деякий час був керівником секретаріату ради з питань виставкової роботи при українському уряді. Він мешкав у Києві, а серцем був з Дніпродзержинськом. Протягом багатьох років ми надсилали Миколі Михайловичу міські газети. Він часто телефонував на батьківщину, цікавився новинами. Цілком заслужено М.М. Ктітарєву 26 серпня 1986 року було присвоєно звання почесного громадянина міста.
Він завжди залишався палким патріотом рідного міста і навіть з життя пішов з його символами. На надгробній плиті Миколи Михайловича, за його бажанням, викарбуваний герб Дніпродзержинська. І цим усе сказано...Можна додати лиш те, що наш видатний земляк мав філософський погляд на життя, яке для кожного з нас колись закінчується. Тому так щемно сприймається його заповіт, викарбуваний на надгробній плиті:
Ты не плачь на могиле моей,
Я все сделал, что думал успеть.
Я всю жизнь посвятил для людей,
Мои дети не будут краснеть.
Ты не плачь на могиле моей,
Приходи лишь почаще сюда,
Улыбнись мне улыбкой своей,
Вспоминай прожитые года.
И детей, и внучат приведи,
Чтоб услышал я их голоса,
Ведь у них своя жизнь впереди,
И сухими пусть будут глаза.
Отдал все, что я мог, для людей,
Я любил и тебя, и детей.
И во имя всех прожитых дней
Ты не плачь на могиле моей.
21 квітня йому б виповнилося 90... Трохи більше півроку не дожив Микола Михайлович до цієї знаменної дати. Але у пам'яті сотень і тисяч дніпродзержинців, і, насамперед, ветеранів, він залишиться назавжди великим патріотом рідного міста, зразковим міським головою, людиною талановитою і неординарною.
Ніна Циганок, член НСЖУ, заступник голови ради міської організації ветеранів України.

Джерело: http://azot.dp.ua