Копирсаєшся щодня в інтернеті, знаходиш необхідні відомості, доповнюєш своїми, аналізуєш. Та іноді закрадається думка: "А навіщо я це роблю, кому воно потрібно?" Але коли в робочий кабінет, переповнений книгами, журналами, газетами, фотоальбомами, листами, папками з вирізками і т.п. потайки пробирається дворічна онучка, і стоячи за спиною спостерігає за дідом, а потім голосно регочучи, кидається до мене на руки і запитально просить "дєдя, подивимося лялі?" (фотографії, які я сканую в комп'ютерні альбоми) - у мене знову з'являються крила. Похвалою своєї роботи вважаю думку своїх синів. Вони, як і я, захоплені історією рідного краю. Діляться новинами, знахідками. Особливо радує, що в століття комп'ютерних технологій мої хлопці не відкидають живого спілкування з книгами. Домашню бібліотеку майже в сім тисяч примірників книг (в основному це історія, спорт, географія, біографічна література, енциклопедії) прочитали, переглянули, пропрацювали досконально. І ми разом радіємо "новим" знахідкам (старими книгами, придбаними на блошиному ринку). Обговорюємо різні версії про ті чи інші новини, знахідки. Днями побували на моїй батьківщині, в селищі Аули. Об'їздили місця, які пам'ятні мені з дитинства. Дуже зрадів можливості відвідати куточки старих Аул, де пройшли дитячі роки. І вже дуже був задоволений від того, що сини сприйняли цю поїздку не як просту екскурсію, а як екскурс в історію рідного краю. До речі, завдяки їх прохання, я вперше (на свій сором) походив по місцевості, де колись було старе кладовище (район Аульського плацдарму 1943 року). Про те, що колись там були могили, свідчать тільки галявинки зростаючих півників. Ні могил, ні хрестів на них, не кажучи вже про металеві огорожі, давним давно немає. Ми з мамою (мамі Любі вже йде 88-й рік) так і не змогли встановити місце захоронення її прабабусі. Завжди, коли приїжджаю в гості до мами і брата, стараюся наші бесіди про рідних, про життя "раніше", про події в селі, записувати на диктофон, фотографувати. Адже пам'ять коротка. Шкодую, що не міг це робити років так десять тому і раніше. Пішли з життя багато дорогих мені людей, та й просто сусідів, знайомих, однокласників. Вже не відновити те, про що вони колись розповідали. І мені дико дивитися і щемить серце, коли на блошиний ринок в якості макулатури приносять сімейні фотоальбоми, документи, грамоти тощо Хочеться кричати: люди, ви ж знищуєте пам'ять про своїх предків, подумайте про те, що залишите після себе!
Віктор КУЛЕНКО.
