Проводи в армію — "дорожні" ритуал виряджання у далеку путь. Поширеним був звичай, коли новобранцю, який йшов в армію, пов’язували на праву руку вище ліктя невеликий вишитий рушник. Зазвичай у центральних та східних районах України у другій половині ХХ ст. дівчата під час проводів прикріплювали новобранцеві до сорочки чи піджака або іноді пов'язували переважно на руку вишиті носовички чи хусточки на знак пам'яті про себе. Перев'язували і через плече стрічками, а рідні перев'язували хусткою або рушником теж через плече. А рушник є символом і навіть провісником дороги в прямому і переносному сенсі.
У 1950-ті роки у центральних регіонах України було прийнято перев'язувати новобранця одним широким рушником через плече чи двома вузенькими навхрест. Рушник — це дорога, і саме цим знаком маркується людина, яка або сама вирушає в нову путь або причетна до виряджання когось у новий життєвий шлях. А оскільки рушник це не просто семіотичний предмет, а й оберіг, то він має гарантувати щасливу путь. Коли ж перев'язували "хрестом", це, безумовно, осмислювалося ще й як християнський знак спасіння.
Крім рушників, майбутнього солдата обдаровували хусточками і приколювали їх до сорочки шпильками». Цей звичай існував в центральних регіонах України, причому інколи таких подаруночків бувало 10-20, про що свідчать тогочасні фото. Як, наприклад, фото 1956 року, де аулянин Микола Пилипович Пузенко йде до армії. Люди казали, що новобранець у різнокольорових хусточках виглядав, як новорічна ялинка або як півник. Звісно, він із собою не забирав ці хусточки, а міг узяти лише хустинку, подаровану коханою, якщо така дівчина у нього була. Обряд прикрашання новобранця часто здійснювали виключно дівчата. У день проводів дівчата повинні прийти раніше, щоб убрать рекрута, поки зійдуться гості. Дівчина мала принести красиву хустку чи і дві, бо треба було в'язать хлопця через плече навхрест. Приносили "лєнти" (стрічки) іще дівчата і вибирали, котра лєнта була кращою. Дівчина призивника перев'язувала його стрічкою, а якщо не було дівчини, то сестра чи сусідка. Такий подарунок покладав на неї певний обов'язок: якщо чіпляла платок, то повинна дочекатися хлопця з армії. Стрічок могло бути багато, а могло бути і лише дві. Вважалося, що чим більше у призовника стрічок, тим він популярніший серед дівчат. Тому хлопці старалися домовитися з дівчатами, щоб їм якомога більше почепили стрічок. Це був спосіб наостанок підняти свій престиж "мачо" серед друзів-однолітків.
"Автомашину куплю з магнітофоном, пошию костюм з відливом, і - в Ялту", - цією крилатою фразою джентльмена удачі Косого виражалася не тільки матеріальна межа мрій дрібного карного злочинця, а й будь-якого чесного радянського трудівника в 60-80-х роках минулого століття. На машину заробити вдавалося не всім, а от провести відпустку в Криму можна було у наметі з друзями, на орендованій квартирі або, якщо пощастить, за путівкою.
Забавним сувеніром з Ялти тоді був фотозвуковий лист за 1 руб. 20 коп. На м'яку платівку друкувалося фото відпочиваючого на видовому фоні, а потім записувалися його вітальні слова в "патефонному" форматі. Такого листа можна було надіслати додому. Послання вкладувалося в спеціальний паперовий поштовий конверт розміром 25,3 х 24,9 см, з написом "ФОТОЗВУКОВИЙ ЛИСТ". і відправлялося зі Студії фотозвукових листів, яка знаходилася за адресою: м. Ялта, вулиця Леніна, буд. 26.
Студії звукозапису входили до складу міських чи регіональних служб побуту. Іноді такі служби побуту друкували загальний (єдиний) конверт всіх своїх студій, у якому вказувалися адреси відразу кількох студій звукозапису, навіть із різних міст.
Такий звуковий лист в 1967 році відправив з Криму додому в Сєверодонецьк Петро Миколайович Голік (на платівці його фото), батько колишнього футболіста дніпродзержинського "Металурга", а нині тренера дитячої команди "Надія-nova" Миколи Голіка. На знімках показані обидві сторони односторонньої гнучкої фотопластинки, діаметром 22,8 см, витягнутої з конверта.
Текст Віктора КУЛЕНКА
Автор книги "Моє місто", нині покійний Ігор Вікторович Подзерко свого часу розповідав про випадок, коли його викликали на допит у КДБ в зв`язку з трагічною смерттю іноземного підданного.
"Я вже закінчив шосту школу і працював на Дніпровському металургійному заводі, - згадував Ігор Подзерко. - Це був 1954 рік. До нас приїхав на практику з Болгарії красивий 30-річний Кірчо Дрянков. Він тоді дублювався на начальника ЦЗЛ металургійного заводу, який будувався в Болгарії. Кірчо був у нашій компанії, яка іноді збиралася біля пам`ятника Прометея і співала під акордеон. Гість із Болгарії дуже чудово співав. Того трагічного дня ми всі поїхали на Дніпро. Дрянков нас попередив, що плавати не вміє. Цілий день веселилися, дуркували, а коли стали збиратися йти додому, то виявили, що немає Кірчо. Пляж був приблизно навпроти пристані, вже після Кривця. Там течія була велика. Як потім з'ясувалося, ми всі вже повернулися на берег, а Кірчо пішов помитися, ну його і підхопило течією...
Ми одразу в речпорті заявили в міліцію про зникнення, а потім я пішов до КДБ. У нашій компанії були діти високопосадовців міста, зараз таких називають мажорами. Міля Шейман – син начальника відділу обладнання метзаводу, я – син парторгу заводу, Алла Севастьянова – дочка заступника директора з кадрів, Таня Бубликова – дочка директора коксохіму, та інші хлопці. Алка запропонувала не казати, що ми пили. Але я відповів, що від однієї пляшки вина сім здорових хлопців і дівчат ніяк не могли сп'яніти, так що нічого приховувати. Та й у КДБ сидять такі люди, що швидко розберуться, хто бреше, а хто каже правду. Нас усіх до кабінету викликали по одному. Дійшла черга до мене. З одного боку довгого столу сидять кілька працівників держбезпеки, навпроти я. Задають перехресні запитання та дивляться на мій вираз обличчя. Розпитували все до дрібниць. І з'ясувалося, що ми не винні у загибелі болгарського товариша. А через три дні труп Кірчо сплив, хоча водолази обнишпорили величезну акваторію річкового дна. Видно він зачепився за корч, а потім коли розпух, течія зірвала з неї.
У Кірчі Дрянкова виявилася трагічна біографія. Після звільнення Болгарії від фашистів, його старшого брата було поранено під час служби в армії, потрапив до шпиталю. Тільки-но вилікувався, як підхопив запалення легенів. І знову потрапляє до того ж шпиталю, до тієї ж медсестри, красуні Тіміноги. У них почався роман. Але раптом Дрянков помирає. Перед смертю він попросив молодшого брата, щоб допомагав дівчині. І Кірчо з нею одружився. Коли Кірчо приїхав до Дніпродзержинська, то у них уже були двоє дітей. Дрянков був із багатої сім'ї. Здобув вищу освіту. Жили вони у Софії у двоповерховому будинку на центральній вулиці Плац-планіні.
Ми поховали Кірчо в закритій труні поряд із військовим цвинтарем. Поставили добротний пам'ятник. А коли приїхала дружина, її поселили у найкращий номер заводського готелю. Але Тімінога обурювалася, що у неї дві доньки, необхідно дати вищу освіту. І музиці треба вчити, а грошей нема. Їй в області виділили автомобіль "Волгу", за рахунок заводу подарували піаніно. Але на могилу батька ніколи більше ніхто з них так і не приїжджав. Нині ж місце його поховання так заросло чагарниками, що туди дуже важко дістатися».
Було б цікаво знайти могилу Кірчо Дрянкова, і привести її в порядок.
На фото: Ігор Вікторович Подзерко у дверях колишнього будинку КДБ на проспекті Пеліна (нині Гімназійний). 2010 рік.
Мабуть ніхто, окрім старожилів Кам`янського, вже й не згадає, чому Будинок побуту "Лада", що знаходиться на проспекті Свободи саме так назвається. І взагалі, хто ж автор ідеї назви?
В кінці квітня 1978 року в Дніпродзержинську (зараз Кам`янське) на проспекті Леніна, 32-А (нині Свободи) відкрився Будинок побуту "Лада", про що писала тоді міська газета "Дзержинець". Про інтер'єр будівлі можна прочитати за посиланням http://disk-sport.com/index.php/istoriya/listaya-starye-gazety/70-e-gody/3704-u-dniprodzerzhinsku-38-rokiv-tomu-vidkrivsya-budinok-pobutu-lada-foto
Порившись у підшивках, я знайшов в газеті від 24 листопада 1978 року ось такі факти про автора назви:
"В інформаційно-рекламній газеті "Днепровская неделя" (видається у Дніпропетровську) було надруковано замітку, в якій Укрпобутреклама прохала читачів знайти назву для нового Дніпродзержинського Будинку побуту.
З 200 листів, одержаних за перші два тижні після публіувції замітки, були відібрані найцікавіші пропозиції для подальшого обговорення. Після публікації другої замітки було одержанао багато листів, автори котрих обговорювали запропоновані назви, пропонували нові.
Врешті вирішено було назвати новий побутовий заклад "Лада". Автор назви - Л.Н.Білоус із Дніпродзержинська".
Отже автора назви "Лада" знаємо. Було б чудово, щоб знайшовся і він сам. Можливо хтось щось знає про нього. Пишіть на мою електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. Віктору Володимировичу Куленко. А ось чому саме романтичне ім`я Лада носить (принаймні такий топонім ще існує) колишній Будинок побуту, залишається загадкою.
Ще не знаючи автора назви, я чув плітки, що Будинок побуту було названо ім`ям коханки першого директора цього закладу. Хочу спростувати цю версію, тому що тоді першою директрисою була жінка - Раїса Олексіївна Саранча. Під її керівництвом працювали кращі з кращих майстрів свого фаху в нашому місті. Та й потрапити в той колектив було не так просто.
18 квітня виповнюється 55 років з дня заснування Виробничого управління Аульського районного водопровідного господарства -ВУАРВГ- (КП ДОР "Аульський водовід").
18 квітня 1967 року було підписано наказ на рівні відповідного міністерства про початок роботи "Аульського районного водопровідного господарства" (такою була перша назва підприємства).
Першим директором підприємства був Сафрон Максимович Бондаренко (призначений 15 вересня 1967 року), а колектив водоканалу очолив Микола Федорович Мішин.
Першу ж очищену воду з даного об'єкту мешканці Дніпродзержинська (нині Кам`янське) та Дніпропетровська (Дніпро) отримали лише у 1971 році, коли було збудовано першу чергу очисних споруд та прокладено магістральні водопроводи.
У 2004-2005 роках на гідротехнічному підприємстві, яке обслуговує шість населених пунктів Дніпропетровщини, відбулася реконструкція.
Наразі комунальне підприємство Дніпропетровської обласної ради "Аульський водовід" (адреса - смт. Аули, Другий Дорожній провулок, 1) є одним із головних постачальників питної води у Дніпропетровській області з проектною потужністю насосної станції 810 тис. м3 на добу. Останніми роками змінився і статус цього підприємства. Тепер для міста Кам'янського та його мешканців це безпосередній постачальник послуг водопостачання та водовідведення (після реорганізації міськводоканалу).
Колектив Аульського водоводу. 1970.
