На фото: Парад велосипедистів, присвячений VI Всесвітньому фестивалю молоді і студентів. 1957. По середині Тетяна Кульвінська, трудяща ДДРЕС.
Термін "велосипед" (vélocipède) придумав французький винахідник Жозеф Ньєпс. Він модернізував самокат Дреза, забезпечивши його сідлом із змінною висотою та назвав цю конструкцію звичним нам словом "велосипед". Цікаво, що Жозеф Ньєпс прославився не як конструктор велосипеда, а в першу чергу як творець геліографії і один з перших винахідників фотографії.
У 1839 році шотландський коваль Кіркпатрік Макміллан удосконалив винахід Карла Дреза, оснастивши його педальним приводом. Педалі чинили не звичний нам круговий, а зворотно-поступальний рух і штовхали заднє колесо, з яким були з'єднані металевими стрижнями за допомогою шатунних передач.
У 1868 році французька фірма "Мейер і Ко" розпочала виробництво велосипедів з ланцюговим приводом на заднє колесо. Велосипедний ланцюг на цій конструкції розміщувалася праворуч від рами, і ця традиція збереглася до сих пір. Справа в тому, що раніше, вершники сідали на коня, як правило, з лівого боку. Це пояснювалося тим, що багато кавалеристів носили шаблі біля лівого стегна, які заважали б посадці з правого боку. На перші велосипеди люди теж сідали за звичкою з лівого боку, як і на коня. Тому, щоб ланцюг і провідні зірки не заважали посадці, їх розмістили праворуч від рами.
На фото: Толя і Вова Термінак. 02.08.1954.
В часи Радянського Союзу й уявити неможливо було людей, які збиралися в магазин чи на базар, без однієї речі - авоськи.
Що ж таке авоська? Це в'язана з жорстких ниток господарська сумка, схожа на сітку, яка раніше використовувалася переважно для перенесення продуктів харчування та різної побутової продукції з ринків та магазинів. Перевага в тому, що в складеному вигляді авоська займала дуже мало місця, тому аксесуар зручно було брати з собою в дамську сумочку, чоловічий портфель або просто в кишеню верхнього одягу.
Для людей тієї епохи авоська була справжньою паличкою-виручалочкою, бо поліетиленові пакети дістати було дуже складно, а носити продукти та предмети побуту десь треба було. Тому ще авоську в народі називали "годувальницею". Звідки ж пішла назва цього незамінного атрибуту? Споконвічно російська частка "авось" ("може"), що означає надію на випадковий успіх, стала уособлювати назву аксесуара "авоська". Кажуть, що авоська народилася, коли наприкінці 1935 року в СРСР було скасовано продовольчі картки, але постачання товарів господарського користування та продуктів все ще здійснювалося нерегулярно, зі збоями. Тоді було введено обмеження щодо видачі товарів в одні руки, але все одно продуктів не вистачало. Люди змушені були пристосовуватися до нових умов і вчитися жити за принципом "а може щось перепаде". Трудящі після роботи, бігали по магазинах та товкучках, сподіваючись хоч щось купити їстівного.
Кажуть, що слово "авоська" вперше прозвучала у жовтні 1939 року зі сцени Колонної зали Будинку спілок на I Всесоюзному конкурсі артистів естради з уст молодого сатирика Аркадія Райкіна. Сюжет мініатюри "Авоська" переказував знайому глядачам картину: роботяга СРСР, виходячи з дому, неодмінно бере із собою дві господарські сітки. Одна з них "авоська", призначена для необхідних речей ("авось щось куплю"), а друга "напраска" ("марна") - для непотрібних речей. Ця сатира принесла Райкіну премію на конкурсі та відкрила чудові перспективи майбутнього. Жартівлива назва сумки-сітки розлетілася по всьому Союзу і намертво приклеїлася у мові.
Та є і інші версії походження назви господарської сіткої, плетеної з міцної нитки. На почесне звання винахідників авоськи претендують чехи: нібито в 1920-і роки саме вони налагодили виробництво "ситівок" (з чеської мови sitovka), прив'язавши ручки до сітки для волосся.
Більшість радянських сіток в'язали інваліди (у навчально-виробничих комбінатах та артілях Всеросійського товариства сліпих) та ув'язнені. У виправних установах було обладнано спеціальні цехи для плетіння сіток з відходів прядильної промисловості. Для незрячого майстра норма виробітку становила близько 30-ти сіток на день, у місцях позбавлення волі – 7 або 8. Авоська промислового державного зразка була сіткою з 14 рядів по 24 ятки. Коштувала така розкіш (враховуючи, що служила вірою та правдою сумка не один десяток років) у 1950-ті 3 рублі (старими грошима), у 1980-ті – 2 рублі 55 копійок.
За часів хімізації, у період 1960-х, авоськи стали в'язати з капронових ниток, що зробило аксесуар ще компактнішим і практично невагомим. Капрон був набагато міцніший і еластичніший за бавовну. Авоська такого формату витримувала навантаження до 70 кілограмів. Проблема була лише в тому, що сумка досить боляче врізалася в руки, тому ручки народ став обертати штучною шкірою чи каучуковими трубочками. Колірна гама сіток у 1960-ті розширилася, і черги зарясніли ошатними аксесуарами.
На фото: Кароліна і Володимир Дубина (з архіву Л.В.Алексієвської). 1950-і роки.
У моєму домашньому архіві знаходиться декілька десятків листів-трикутників з фронту (1944-1945 роки), адресованих такій собі Вірі Костянтинівні Майоренко від її рідного брата Григорія.
Віра приїхала в Дніпродзержинськ на початку 1940-х років з села Широке Криничанського району станція Верхівцеве. Працювала в дитячому індпошиві. Судячи з адрес на листах, дівчина мешкала на арендованих житлових площах - вулиця Планерна школа № 19 (нині це школа № 31 на вулиці Спортивній), школа № 22, вулиця Лассаля № 13 кв. 2. По одним данним вулиця Лассаля це нинішня вулиця Галини Романової. По іншим - провулок, який знаходився за нинішнім магазином "Варус" до гаражів. Кому що відомо про цю вулицю? Є фотознімки Віри Майоренко та її друзів, датовані 40-ми - початком 50-х років. Зацікавлених прошу писати на мою електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
Стильний радянський чоловік часів відлиги (60-і роки минулого сторіччя) прагнув виглядати як зірка закордонного екрану.
Еталонами стали герої французьких фільмів на той час – Жан Габен, Ліно Вентура та Жан-Поль Бельмондо. Зазвичай вигляд кіногероя завершував плоский кашкет білого кольору. На той час швейна промисловість випускала тільки кашкети–шестиклинки та лише темних тонів. Щоб бути в модному тренді молодь шила подібні кашкети у "приватників", так тоді називали кравців, які нелегально виготовляли одяг та головні убори. Але їхнє виготовлення коштувало дорого, і не всім було по кишені. На початку 60-х, у магазинах Дніпродзержинська (нині Кам`янське) з'явилися плоскі кашкети білого кольору у вузьку чорну смужку, які нагадували кашкети кіногероїв і які одразу стали користуватися величезним успіхом у молоді. Їх носили школярі, студенти, молоді робітники і навіть люди похилого віку. Вважалося, що людина одягнена у білий плащ і білий кашкет був "одягнений за модою".
На фото: 26-річний Дмитро Іванович. 25.03.1964.
Бабе́тта — зачіска з довгого волосся, при якій волосся укладається у валик ззаду і частково на маківці. Зачіска стала популярною завдяки французькій актрисі Бріжит Бардо після виходу на екрани фільму "Бабетта йде на війну". У нас вона асоціюється з дівчатами на невисокій тонкій шпильці і в плащі «болоння» - цю моду неодноразово критикували, але потім заспокоїлися та прийняли. В Радянському Союзі що тільки в ці зачіски не підкладали жінки - капронові панчохи, мочалки з рибальської волосіні, навіть банки!
Картина "Бабетта йде на війну" вийшла на екрани у 1959 році. Завдяки їй поширилася мода на жіночу зачіску "а-ля Бріжит Бардо", названу на ім'я героїні фільму "бабетта". Цю зачіску для актриси вигадав перукар Жак Дессанж, скориставшись елементами моди, що існувала серед паризької творчої богеми з Лівого берега Сени. Вона створювалася на волоссі середньої або великої довжини, які укладаються у валик на потилиці і частково на маківці. При недостатній довжині або густоті свого волосся зачіску можна створити за допомогою накладних пасм. Пишна зачіска вимагала від жінок великих зусиль і витрат часу, так що мити голову, а частенько і шию, намагалися якомога рідше, а для збереження її форми доводилося спати на спині, підкладаючи під шию вузький валик, або навіть сидячи.
Мода на зачіску в СРСР викликала протидію з боку влади, тому що з ідеологічної точки зору була зразком асоціальності, як за формою, так і за технологією виконання. Зачіска найчастіше створювалася в перукарні, не розчісувалась протягом декількох днів (до тижня), а для надання міцності та форми її обробляли саморобним лаком, що готується з меблевого лаку (каніфолі), який розбавлявся одеколоном, а потім наносився з пульверизатора. У зв'язку з такими радянськими реаліями зачіска була шкідливою з гігієнічних міркувань. У деяких випадках у волоссі заводилися воші та різні грибкові захворювання, тому за цією зачіскою у народі закріпилася назва «вшивий будиночок». На початку 1960-х років у кількох номерах журналу «Робітниця» засуджували подібні зачіски, які «такі що не в'яжуться з усією діловою обстановкою», а «дівчата зі збитим волоссям втрачають чарівність юності, виглядають значно старшими за свої роки».
Зачіска як частина радянського побуту фігурує у багатьох книгах, публіцистиці та кінематографі. Так, у повісті І. Говорухи «Майже останнє кохання», дія якої відбувається на початку 1970-х років, головна героїня вночі майже не спить, чекаючи зустрічі з коханим: «Перед зустріччю з Гошею зробила зачіску „Бабетта“ у перукарні, і ніч провела сидячи. Їй кожен локон збризкували лаком, потім начісували і знову зверху лак. Дуже хотілося бути гарною». Актриса Л. Гурченко згадувала це повальне захоплення: «На екранах із великим успіхом пройшов фільм „Бабетта йде на війну“. І всі жінки стали ходити з зачісками „а-ля Бабетта“… через великі голови з начісами всі здавались тонконогими».
На фото: жителька селища Аули Галина Пилипівна Пузенко. 1960-і роки.