Передноворічний випуск звукового журналу "Кругозор" за 1983 рік відкривається нарисом про директора Дніпродзержинського хімічного заводу Михайла Прокоповича Аношкіна. На прозорій платівці звучить живий голос героя, який розповідає про своє життя. Шестихвилинний монолог називається "Береги честь смолоду".
В 2023 році володарем Ордена Усмішки став український дитячий письменник з Кам'янського, автор видавництво "Підручники і посібники" Олег Майборода. Нагородження відбулося 5 грудня 2023 року у Варшаві. Потрібно відзначити, що і в минулому році наш земляк теж отримав цю нагороду.
Орден Усмішки - спочатку польська, а потім міжнародна нагорода, що присуджується відомим людям, які приносять дітям радість. Нагорода була заснована польським журналом "Kurier Polski" в 1968 році. А через 11 років, у 1979 році, Орден набув статусу міжнародного рішенням Генерального секретаря ООН. Орденом нагороджуються найпопулярніші серед дітей дорослі. Це лікарі, письменники, педагоги, музиканти, відомі політики та релігійні діячі. Діти називають своїх кандидатів, і в перший день весни міжнародне журі оголошує кавалерів "Ордену Усмішки", а в останній день осені відбувається вручення нагороди. Лицарів ордена обирають в результаті великого обговорення і голосування в школах і ліцеях Польщі. До комісії (капітулу) входять 60 чоловік-представників Азербайджану, Аргентини, Австралії, Бельгії, Великобританії, Вірменії, Грузії, Ізраїль, Італії, Канади, Литви, Німеччини, Польщі, Румунії, Сербії, США, Тунісу, України, Угорщини, Франції, Чехії, Японії. Більшість з них - громадяни Польщі.
Є одна незвичайна вимога до лауреатів: перед врученням нагороди кожен з них повинен випити склянку лимонного соку з посмішкою на обличчі. Ідея полягає в тому, щоб в найскладніших ситуаціях знайти в собі сили і подарувати дитині усмішку.
* Серед нагороджених - Маргарет Тетчер, Далай-Лама XIV, Іван Павло II, Мати Тереза, письменниця Астрід Лінгрен, літератор Ян Твардовський, режисер Стівен Спілберг.
* Наймолодшим лауреатом став Марек Міхалек у 23 роки, найстаршою - Ірена Сендлерова у 97 років. Загалом понад 1000 лицарів із 45 країн.
ДОСЬЄ
Олег Вікторович Майборода – дитячий письменник, автор близько ста книжок ("Їжачок - рятівничок", "Чудасія», "Англійська абетка", "Весела зарядка", "Не зовсім казки", "Знаю я один секрет", "А ти знаєш що я знаю", "Дитяче хоку" тощо) народився 2 червня 1971 року. Закінчив медичне училище і з 1992 року працює масажистом у Кам`янській лівобережній поліклініці № 1. В 2004 році у Харківському видавництві "Торнадо" вийшла його перша дитяча збірка віршів "Сонечко". Відтоді почалася активна робота письменника з українськими видавництвами: "Клуб Сімейного дозвілля", "Манго", "Белкар-книга", "Пегас", "Видавництво Старого Лева", "Підручники і посібники" та ін.
Олег Вікторович - постійний автор журналів "Малятко", "Пізнайко". Діти з задоволенням читають його вірші в іронічному стилі. У 2011 році він став лауреатом Міжнародного фестивалю української книги (Феодосія), а в 2014 році - одним із переможців міжнародного конкурсу "Нові добрі казки", який запровадив благодійний фонд "Діти – дітям". У тому ж році Олег Майборода став лауреатом премії ім. Леся Мартовича (Жовква) та премії ім. Василя Юхимовича (Коростень). Поезія Олега Майбороди представлена на міжнародних конференціях і виставках, зокрема в Канаді, США, Великій Британії, Угорщині. Олег бажаний гість на книжкових форумах та ярмарках "Книжковий арсенал" (Київ), Львівський книжковий форум, Книжкова толока "Запоріжжя", книжковий ярмарок "Український дім" (Київ).
Докладніше про сучасні, цікаві та веселі видання Олега Майбороди
https://pp-books.com.ua/it-slovnychok-kotyka-ajtyka/
https://pp-books.com.ua/dytyachi-hoku/
Старше покоління кам`янчан пам`ятає, який будівельний бум МЖК (молодіжних житлових комплексів) прокотився містом в середині 80-х - початку 90-х років. Та мало хто знає, що "батьком" цієї чудової справи був Вячеслав Крикун. А ще він стояв у витоків будівництва міського картодрому (третього діючого на той час в Україні). Другого серпня Вячеслав Васильович Крикун міг би святкувати своє 68-річчя...
Спогадами про Вячеслава Крикуна поділилася донька Катерина Вячеславівна, а також люди, які дуже добре знали його: Людмила Глок і Володимир Вечер.
ЖИТТЄВІ ЕТАПИ
2 серпня 1955 року в селі Емільчено Житомирської області в родині військовослужбовця Василя Івановича та Софії Петрівни Крикун народився хлопчик Славко.
Мандрівна сім`я осіла в кінці 50-х років у Дніпродзержинську (нині Кам`янське). У семирічному віці Славко став першокласником середньої школи № 32. Згодом, через зміну місця проживання був переведений до п`ятої школи. Як і всі радянські школярі, пройшов етапи "мужніння" від жовтеняти до комсомольця.
Членом ВЛКСМ Вячеслав став за рік до закінчення середньої школи, у 1971 році. Трудовий шлях юнака розпочався на ДМК, де він став працювати слюсарем в центральній заводській лабораторії механізації. В тому ж 1972 році Крикун продовжив навчання у індустріальному інституті імені М.І.Ареснічева. Два роки (1973-1975) чесно віддав службі в Радянській Армії. Після демобілізації повернувся на рідний завод, але вже в електротехнічну лабораторію (ЕТЛ), де отримав п`ятий розряд електромонтера. У 1980 році перед випускником вишу, інженером з автоматизації, членом КПРС (з 1978 року), комсоргом ЕТЛ Вячеславом Крикуном вимальовувалася чудова перспектива кар`єрного зросту.
У 1985 році на весіллі друзів Юрія Вороніна і Ірини Дашкевич, В`ячеслав познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною Яровою, яка на той час працювала в центральній лабораторії ДПО "Азот", та навчалась у індустріальному інституті імені М.І.Ареснічева на коксохіміка. На той момент В`ячеслав вже працював заворгом в міськкомі комсомолу.
А через шість років, коли В.Крикун займав посаду голови міського ДТСААФ, молодята одружилися. "У цей період батько з головою був занурений у роботу, проводячи різноманітні спортивні заходи, збори дельтапланеристів, з’їзди мотоциклістів, картингістів, підготовку парашутистів. Це були дуже масові зібрання, і найголовніше, вони були першими такого масштабу в Україні на той час", - розповідає Катерина Вячеславівна.
ЗАСТРІЛЬНИКОМ БУДІВНИЦТВА КАРТОДРОМУ БУВ В'ЯЧЕСЛАВ КРИКУН
1986 року, в середині перебудови, з міськкому комсомолу до міського ДТСААФ перейшов Вячеслав Васильович Крикун, який очолив його. Тоді ж у нього виникла ідея побудувати картодром. З вогником цю ідею підхопили картингісти. Про історію виникнення спортивно-технічної споруди розповів колишній тренер-викладач із картингу Володимир Вечір.
"Славко реорганізував три міські спортивно-технічні клуби в один, який почав працювати при міському комітеті ДТСААФ, - згадує В.Вечір. - Створення секцій картингу в місті припадає на 70-ті роки. В Україні офіційно існували дві таких траси, саме як спортивні споруди: у Києві - "Чайка", і в Полтаві. Щоправда, в Одесі, Лозовій та деяких інших містах теж були картингові доріжки, але вони були дитячого типу. Вячеслав Крикун став просувати будівництво картодрому у нас в місті. До цього ми тренувалися на асфальтованих доріжках біля стадіону "Буревісник" (між затокою та стадіоном). Тоді ніхто з нас не знав з чого починають і що робити. Ми обговорювали, думали, сперечалися, як починати будувати. Крикун домовився з "Укргромадянбудпроектом" (вул.Запорізька), щоб зробили креслення траси. І вже наприкінці 1989 року на свіжозаасфальтованих доріжках з'явилися перші картинги, а у травні наступного року ми провели перший чемпіонат області".
"БАТЬКО" ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКОГО МЖК
Мало хто знає, що дві перші 14-поверхівки на лівобережному бульварі Будівельників з`явилися завдяки наполегливим старанням двох людей: Вячеслава Крикуна і Людмили Глок. Про цю історію, до якої мала безпосереднє відношення, докладно написала Людмила Сергіївна Глок: "Десь восени 1984 року до мене прийшов заворг міськкому комсомолу Слава Крикун, з яким ми час від часу сварилися та мирилися. З палаючими очима плюхнувся на стілець, що ледь не розсипався, і тріумфально запитав: "Чула про МЖК?" Не чекаючи відповіді, почав розповідати про молодіжні житлові комплекси, які будувалися, здається, у Свердловську. Ідея була приголомшлива – свій будинок своїми руками. Я перейнялася і запропонувала піти до голови міськвиконкому Івана Івановича Бражника, якого добре знала ще з того часу, коли він був першим секретарем Баглійського райкому партії. Він нас вислухав, запропонував викласти план створення МЖК на папері. І ми зі Славою засіли за папери, звично сварячись і мовчки викурюючи цигарку за цигаркою, шукаючи рішення.
Це ж просто сказати: створимо МЖК. А як бути із постійною роботою? Майбутнім будівельникам треба звільнятися з колишньої роботи? А як інакше? Як їх оформляти у трест "Дніпродзержинськміськбуд", який працював на лівобережжі? І як, скажімо, інженер-технолог перетвориться на муляра чи столяра? А оздоблювальники? Ми дзвонили парторгам та комсоргам, начальникам відділів кадрів. Ходили до начальників управлінь та трестів, які й сказали нам про 14-поверхівки, які заплановані, але немає висотних кранів для них у місті. А от якби були, тоді можна було б і матеріали під ці висотки забезпечити. Адже тут планова економіка!
З усім гамузом "напрацювання" ми знову прийшли до Бражника. Залишайте, каже Іван Іванович, я вникну і говоритиму з Облпланом. Через кілька днів ми знову прийшли до нього.
- Я зараз при вас і зателефоную знову, - сказав, включаючи звук на телефоні.
І ми разом із ним вислухали: кому там нехер чим зайнятися і хто дурнею мається замість того, щоб займатися справою. Похилившись головами, мовчки піднялися з-за столу.
– Куди?
- Ну, так самі чули думку. - Це ж тільки думка, - каже Іван Іванович. - А ми будуватимемо, але тихо. Починайте набір до загонів поки що. Вирішуйте організаційні питання.
Один загін за активної підтримки директора ДМК Юрія Борисова зібрали швидко. Другий загін збирали з інших підприємств туго. Але вже взимку розпочали виробничу практику - навчання. Домовилися, що створюємо дві комплексні бригади мулярів, які працюватимуть лише на цих двох об'єктах. Іван Іванович щоранку приїжджав до будівельних загонів, вникаючи і вирішуючи купу проблем. Однією з перших була катастрофічно низька зарплата за відрядженнями. Але тут пролунав доленосний ХХІІІ з'їзд КПРС, де з трибуни Горбачов заявив: "Правильно роблять там, де підтримують будівництво МЖК!" А в газеті ЦК ЛКСМУ "Комсомольське знам'я" запропонували обговорити перспективу створення МЖК в Україні.
Крикун приніс газету і тріумфально стукнув кулаком по столу: - А я що казав?
Ми всю ніч писали статтю "Що нам варто будувати комплекс", деталізуючи всі проблеми, з якими довелося зіткнутися, та свій досвід їх вирішення. Поки інші тільки збиралися обговорювати, у Дніпродзержинську вже забили фундамент майбутніх висоток-красунь. У міськком комсомолу з усіх кінців країни почали їхати за досвідом. Кабінет заворгу Слави Крикуна перетворився на методичний центр. Але інтерв'ю за популярною темою давав не він, а новий перший секретар міськкому Валерій Коліуш, який не те, що пальцем об палець не вдарив, але будучи ще першим секретарем у Баглійському райкомі комсомолу, всіляко перешкоджав "поганій витівці".
У серпні 1986 року я виїжджала навчатись до Києва, коли закінчували будівництво восьмого поверху першого МЖК. Крикун домовився з проектантами про те, щоб на верхніх поверхах як бонус новоселам були "кутові балкони". Якби втішний приз при ліфтах, що постійно не працюють.
- Знаєш, Славко, було б справедливим назвати вулицю твоїм ім'ям. Якби не ти...
- А що я? Я ж будівельник за фахом. Моє покликання – будувати.
Слава рано і несподівано пішов із життя. Його неспокійне серце не витримало перевантажень. І щоразу бачачи будинки з викладеними на стінах буквак МЖК, я згадую його, заворга міськкому комсомолу Вячеслава Крикуна. Може, й ви згадаєте. Добрий слід він залишив у місті".
НОВІ ЧАСИ, НОВІ МОЖЛИВОСТІ
Після розпаду СРСР Вячеслав Крикун та ще двоє його друзів створили підприємство з ремонту покрівлі. "Вони були і за начальників, і за робітників. - розповідає Катерина. - Батько не стидався жодної роботи, але завжди прагнув кращого. Характер у нього був дуже сильний, принциповий. Тато був дуже наполегливий, завжди шукав щось нове, не тільки для себе, а і для оточуючих. Через декілька років, батьки відкрили будівельну фірму. За час її існування було збудовано багато шкіл, будинків не тільки у нашому місті, а і у інших регіонах України. Робота для тата, мені здається, було саме найважливіше в житті, окрім сім’ї звичайно. В основному всі розмови були лише тільки про роботу. Тому що робота скоріш за все було його хобі. Про будівництво він думав завжди. Навіть в останні хвили свого життя, він планував що буде робити після одужання, казав нам з мамою, що ось-ось трішки, він одужає і його грандіозні плани звершаться, але нажаль..."
Саша і Катя на руках у батьків. 1987.
Двадцять дев`ятого січня 2010 року перестало битися серце Вячеслава Крикуна. "Його жага до життя, те як треба жити, віддаватися роботі, до людей, завжди залишиться у моїй пам’яті, - говорить Катерина Вячеславівна. - Не дивлячись на те що батько завжди працював, я не була позбавлена його уваги, тато завжди знав, що відбувалось в моєму житті. Він брав мене з собою на деякі зустрічі, казав мені, що в житті не все просто дається. Що бувають в житті як перемоги так і поразки, що сьогодні ти на коні, а завтра без нього, і, що одне та інше це нормально, що не треба стидатися роботи. Він міг правильно донести до мене, як до дитини, що добре, а що погано. Завдяки татові в мене завжди була своя думка. Він був і залишається для мене взірцем успішної та цілеспрямованої людини. Влітку ми їздили до дідуся та бабусі, там батько дуже швидко збирався та йшов на рибалку, там він міг побути на одинці без безкінечних телефонних дзвінків. Та хоч трішки мав часу бути поза межами роботи. Батько дуже захоплювався класичною музикою особливо любив слухати саксофон. На мою думку, це був його окремий вид медитації, саксофон завжди лунав у нього в машині. Дуже любив читати наукову літературу, та літературу з будівництва".
На святкувнні 90-річчя ВЛКСМ.
Віктор КУЛЕНКО
1 листопада 2023 року пішов з життя Микола Олександрович Болотін, відомий фоторепортер з Кам`янського.
Микола Болотін народився 5 червня 1944 року у селі Орлик на Полтавщині. До школи мешкав там у бабусі з дідусем. Потім із родиною переїхав до Дніпродзержинська (зараз Кам'янське). З першого по сьомий клас навчався у СШ №9. Дуже любив точні науки, але фізику найбільше. З цього предмета у Миколи були лише п'ятірки. Як і багато хлопців на той час, відвідував палац піонерів. Мріяв стати кіномеханіком. З десяти років почав відвідувати радіогурток, де виконав третій розряд з радіоспорту. Захоплення фотографією згодом стало сенсом усієї його життя. Микола закінчив із відзнакою школу, а потім і індустріальний технікум. Отримавши "червоний" диплом, працював у лабораторії пошуку кабельних пошкоджень "Міськелектромережі". Через півтора роки перейшов на ДМК, електрослюсарем КВП.
У 1963 році Микола Болотін вступив до Московського енергетичного інституту. Перше фото Миколи опублікувала "Комсомольська правда" 1967 року. Будучи студентом, щорічно їздив на цілину з будзагоном. Юність, запал, оптимізм. З ними Микола сколесив практично весь Радянський Союз. Протягом 20 років в Агентстві Друку та Новин, за завданнями ЦК ВЛКСМ, він знімав життя молоді країни. Знімки Болотіна друкувалися в 60 країнах світу. Його фотоапарат відобразив для історії понад півсотні космонавтів, починаючи від космонавта №2 Германа Титова до космонавта-100 Віктора Савіних.
В кінці 80-х М.Болотін повернувся в рідне місто. Рідко який міський захід обходився без Болотіна - він завжди тут як тут, весь з ніг до голови обвішаний фотокамерами. Микола Олександрович був по-своєму щасливою людиною, бо він вмів за приватним бачити загальне.
Перестало битися серце Заслуженого журналіста України Володимира Костянтиновича Базарянінова (24.04.1936-05.04.2023).
Повоєнне дитинство Володі Базарянінова було холодним і голодним. Після навчання в школі № 19, юнак набував знання в Дніпропетровському гірничому технікумі. Потім була служба у місті Вольську на Волзі, де знаходилося військове училище, яке готувало механіків літаків. Та дізнавшись, що його батько, колишній кращий коваль країни, був репресований, Володимира швидко відправили з училища в будівельний батальйон. Демобілізувавшись, Базарянінов працює у дніпродзержинській будівельній школі № 2. У 1958 році він був прийнятий на роботу літературним працівником в міську газету "Дзержинець". Без відриву від виробництва закінчив Дніпропетровський державний університет. У травні 1966 року Володимира прийняли до Спілки журналістів СРСР. У 1969 році він став власним кореспондентом обласної газети "Зоря". А через дев`ять років Володимира Констянтиновича запросили на посаду редактора газети "Знамя Дзержинки". "Ось таким чином я і затримався в газеті всього-на-всього на 25 років", - згадував В.Базарянінов в своїй книзі "Суто чоловіча школа". До речі, у його творчому активі 11 книг. Три з них видані в Чехословаччині та Казахстані. У 1982 році за серію нарисів про робітничі династії Дзержинки, В.К.Базарянінову була присуджена премія Спілки журналістів СРСР. А у 1995 році за вагомий внесок у розвиток журналістики, висвітлення актуальних проблем державного устрою йому було присвоєно звання "Заслужений журналіст України". За 50 років творчої роботи в засобах масової інформації, Володимир Костянтинович Базарянінов працював на посаді голови Ради редакторів газет підприємств гірничо-металургійного комплексу України, понад десять років виконував обовязки голови товариства радянсько-чехословацької дружби на металургійному комбінаті, тривалий час був членом правління міської організації "Україна - Казахстан". Як досвідчений газетяр, дав путівку в життя понад 30 молодим журналістам. Нагороджений міським головою Відзнакою "За заслуги перед містом" III і II ступеня.
Світла пам'ять про В.К.Базарянінова назавжди залишиться в серцях тих, кому випало щастя спілкуватися і працювати з цією справді талановитою та багатогранною людиною.
Прощання з покійним відбудеться 6 квітня о 12:00 в Свято-Миколаївському кафедральному соборі (вул. Соборна, 1).