«Віват, запорожці!» - Саме так кричав хоробрий мушкетер Шарль дю Бас (гасконець д'Артаньян) після того, як впала неприступна фортеця Дюнкерк.

Слід нагадати скептикам, фальсифікують історію і намагаються принизити козаків, показуючи їх розбійниками і гуляками, щоб вони прочитали висновки з досліджень зарубіжних авторів про те, ким насправді були запорожці. Справжня історична постать козака не всім подобається. Може, хтось не хоче, щоб в історичній пам'яті народу були відображені красиві і мужні постаті воїнів в чудових обладунках біля красивих коней, або не хоче пам'ятати, що до цих воїнів-лицарів приходили за допомогою посли від самодержців Іспанії, Франції, Польщі, Росії і як сміливо ці воїни захищали свої і чужі кордони.

Козацький характер овіяний легендами. Однак тепер чомусь поверхово судять про життя і слави козаків, наділяючи їх, здебільшого, негативними рисами. Образ козака, на думку сучасників, в дуже широких без міри шароварах, сорочках-вишиванках і в червоних чоботях перетворився в ярмарковий персонаж. Мабуть, довго сміялися б наші пращури, якби побачили в ті часи таке посміховисько. Прикро, що всіляко випинають надмірне захоплення козаків горілкою. Дехто навіть пишається цим. Хоча французький інженер і історик Г Боплан, описуючи вживання спиртних напоїв козаками, підкреслював:

«Це буває лише під час дозвілля, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якусь важливе справу, дотримуються незвичайної тверезості ... Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияка, отаман відразу ж наказує викинути його в море ». Отже, за пияцтво в поході - смертна кара і всі, хто брав у ньому участь, про це знали. Лицар, навіть на гулянці, залишався лицарем.

Козак гинув у бою з ворогом, а якщо залишався живим, то, незважаючи на воєнне лихоліття, ставав довгожителем. Хіба могли січовики здобувати свої блискучі перемоги на суші і на морі, якби весь час пиячили? Але хіба міг собі дозволити козак пити-гуляти, якщо його постійно чатувала небезпека, і він повинен бути готовим до зустрічі з ворогом в будь-який час, щоб відбити напад, захистити не тільки себе, а й свій будинок, землю, вітчизну?

До цього слід додати, що такої горілки, яку сьогодні використовують, не було в той час. Козаки пили варенуху медовуху, вишневі і гарбузове напої, горіхові і грушеві наливки, а також напої з журавлини, обліпихи, шипшини тощо. Сучасна горілка в 40 градусів, мабуть, звалила б з ніг воїна-запорожця, адже улюблена козаками варенуха мала не 40, а лише 22-25 градусів. Такий, кілька хмільний напій не викликав синдрому похмілля, тому, коли козак випивав кварту-другу, міг танцювати півдня гопак або добре вправлятися в стрільбі. У себе в Запорізькій Січі козаки пили вино з ритуальної чаші-побратима, яка мала дві ручки і зберігалася у кошового. Пили і передавали один одному по колу, примовляючи: «Один за всіх і всі за одного». Цікаво, кому першому належить цей вислів: козакам або мушкетерам, з якими вони були в приятельських стосунках під час облоги фортеці Дюнкерк?

Місто-фортеця Дюнкерк був важливим портом при вході з Північного моря в Па-де-Кале і Ла-Манш. Протягом 10 (!) Років прославлені французькі мушкетери не могли заволодіти фортецею, яку зайняли іспанці. Їх жодним чином не можна було звідти вибити: гинули тисячі людей, а фортеця залишалася в руках ворога. Дюнкерк був невразливим з суші і з моря: оперезаний глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому було розміщено десять бастіонів - все це робило його неприступним.

Французький уряд в особі кардинала Франції Джуліо Мазаріні шукало силу, яка б оволоділа цим містом-фортецею, та ще й дешево, а тому звернувся через своїх послів та офіцерів до знаменитих в Європі лицарям - українським козакам з проханням допомогти взяти Дюнкерк.

Свого часу відомий Г Боплан, будучи у Варшаві в 1644 році, в розмові з французьким послом в Речі Посполитої графом де Брежі запропонував найняти запорожців. А той запевнив кардинала Мазаріні, що козаки - «дуже відважні воїни, непогані наїзники, зразкові піхотинці і особливо вони здатні до захисту фортець». Згодом, в березні 1645 року отаман Іван Сірко їздив у Фонтенбло обговорити угоду, згідно з яким французький уряд наймає на службу 2600 українських козаків (1800 піхотинців і 800 кінних). За свої військові послуги козаки повинні були отримати по 12 талерів кожному і по 120 - полковникам і сотникам. У вересні 1645 року запорожців переправили в похід морем з Гданська (Польща) в Кале (Франція). Козаки брали участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію. Йшлося про політичну вигоду для короля Франції, зокрема, за приєднання деяких районів іспанських Нідерландів і частини Саксонії.

Об'єднані французько-козацькі війська спочатку захопили навколишні міста. Австрійські союзники французів намагалися прорвати оточення, але марно. Тоді за справу взявся отаман Сірко, який очолював цей похід. Він уважно оглянув фортецю і був вражений складною системою оборонних споруд навколо неї: в руслах мілководних річок викопано канали, а все узбережжя оточене укріпленнями. Шлюз вхід в місто охороняв форт «Мардик», попереду височів мовляв зі стіною і грізної лоцманської вежею, з якої визирали десятки гармат. Таку твердиню могло захопити хіба що тридцятитисячне військо. Козаки поставили умову, що будуть діяти самостійно. І французьке командування дало згоду не втручатися в їхню стратегію і тактику. Тоді Іван Сірко привіз до стін фортеці двома французькими фрегатами лише 2200 козаків. Французькі генерали були вкрай здивовані. Винахідливі козаки використовували прилив моря. Але пізно ввечері три швидкохідних піратських брига наздогнали і оточили козацькі фрегати. Отаман дав команду вивісити білий прапор, що означало капітуляцію. А далі все сталося миттєво. Піратські бриги пішли на абордаж. Іспанці висипали на палубу, а там - ні душі. Вони спускалися в трюм і більше не піднімалися. А коли на палубі піднялися паніка і розгубленість через зникнення частини піратів, Сірко пронизливо свиснув. Запорожці з диким гуркотом вискочили на палубу і захопили іспанців, серед яких виявився і командир форту «Мардик». За умови, що йому дарують життя, він провів козаків на своїх кораблях в гавань і відкрив форт. Сталося так, як розраховував геніальний козацький стратег. Ворота міста-фортеці відчинилися, і запорожці увірвалися туди, повністю захопивши форт «Мардик», і з його гармат відкрили вогонь по лоцманської вежі та інших фортах Дюнкерка. Головна частина запорожців зайняла вулиці і площу міста. Скрізь гриміло гучне козацьке: «Слава!». А зі сходом сонця над Дюнкерком вже майорів прапор Франції. Козаки повернули королю найбільш сильну фортецю в Європі і взяли 7 тисяч полонених.

Городяни радісно зустріли запорожців. Вони поважали їх за гуманне ставлення до жителів і військовополонених іспанців. Незабаром в звільнений Дюнкерк вступила королівська армія принца Конде, яка неодноразово намагалася взяти цей форт.

Французький історик і мандрівник П'єр Шевальє, який був офіцером при одному з загонів запорізьких козаків під Дюнкерком, описував бойові подвиги запорожців так: «... Французьким військам не доводилося надихати їх на войовничість, бо їм вистачало природної сміливості».

Але запорожців чекало розчарування. Кардинал Мазаріні відмовився виплатити гроші за угодою, мотивуючи це тим, що фортеця взята «не за правилами ведення війни ...». Адже запорожці застосували хитрість і кмітливість, бойову зухвалість і повністю використовували фактор несподіванки. Отаман Сірко був змушений їхати в Париж за грошима, яких довелося чекати 10 місяців. Він жив у французького принца Конде, а козаки, які приїхали з ним, в казармах мушкетерів. Відомо, що отаман Сірко навчав французьких мушкетерів запальному українського танцю «козачок» - твору бойового мистецтва, яке занесено до реєстру кращих європейських зразків.

Хитрий кардинал, можливо, був зацікавлений в тому, щоб запорожці осіли на французькій землі, тому що кораблів для повернення козаків не давав і обіцяні гроші не виплачував. Отаману Сірку довелося ще затриматися в Парижі (осінь 1647 і весна 1648 років). В цей час він читав в Сорбонні лекції з історії Польщі та Русі-України (на латині). Нарешті, у травні 1648 року козаки отримали гроші від короля і почали збиратися в дорогу. За цей час стався несподіваний річ. Майже половина козацьких лицарів порушили обітницю і одружилися з француженками. На що отаман Сірко зауважив: «Козак - лицар. Повинен жінку поважати. Та ще жінку-матір ... » А тому одруженим велів залишитися у Франції. Частина козаків була відправлена ​​в Лотарингію і розквартирована у гостинних французів.

Кораблів переможцям так і не дали, тому тисяча козаків, «вільних» від жінок, вирушила на Україну ... пішки через Голландію та Німеччину. У Голландії їх знову затримали і розквартирували, як трудову силу, по господарствах вдів. Козаків малювали фламандські художники, існує версія, що, можливо, і сам Рембрандт.

Слава запорожців в Дюнкерку ще раз переконливо свідчить про їх хоробрість, винахідливість, чесність та почуття обов'язку. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність - чесноти, притаманні запорожцям.

Але найголовнішим є те, що козацтво виконало покладену на нього історичну місію - врятувало український народ від загибелі. Створивши збройні сили для порятунку самих себе, козацький народ ніколи не прагнув захопити чужу землю (адже було безліч можливостей і приводів), а використовував свою військову могутність лише для захисту Батьківщини, звільнення її від чужоземного поневолення.

Кажуть, що народ, який не знає свого минулого, - позбавлений свого майбутнього. Шотландці, німці, іспанці та інші великі історичні нації ніколи не дозволять нікому насміхатися над своєю історією і звичаями. Багатство кожного народу є істинним, коли кожна людина знає про своїх нащадків і пишається своїм минулим!

Людмила Сулима, «День»
Джерело http://misto.zp.ua/article/partners10574.html