Чудова річ – спогади. Закрий очі і починай рахувати: один, два, три…і ти вже, уявно, в минулому. Нарахував п’ятдесят, то можна й далі віддалятися... Кажуть, що минувшина людину гріє, а яка вона для тебе-то вже інша річ, згадувати завжди приємно, та, мабуть, і корисно. Тож повернемось в 66-й рік двадцятого століття.
З площі, небо якої і по сьогодні охороняє розкута бронзова постать Прометея, збігав до корпусів ДГЗ(ДМК) Базарний Спуск. Горбатився бруківкою, виблискував на сонці, як порізаними смужками скла, коліями трамвайних рейок. По спуску трамваї пірнали вниз до кільцевого тупика, і, тільки один маршрут продовжував петляти далі поміж робітничою слободою, до вулиці Коліусовської. Розігнавшись в низовій сталевій пазусі спуску, залізні вагони виринали на гору, гуркотіли колесами і сердито дзеленчали на пішоходів,ніби попереджали: «Бережись!» На верхній частині спуску, через дорогу від образотворчого символу міста, гостинно, з ранку до пізнього вечора йшла жвава торгівля в приміщенні Старого гастроному (так називали поміж людей). Будівля збереглася й по сьогодні, там тепер-то зникають, чи-то відроджуються заклади для гурманів оковитої.(Цінуємо архітектурне надбання старого міста.) Праворуч від Прометея, на місці, де зараз височать будівлі адмінкорпусу ДМК та поліклініки підприємства, панувала територія кінотеатру «СЛАВА» - республіки місцевих кіноманів.
На рекламно-просвітницькому п’ятачку біля кіноприміщення, в дусі «розвинутого соціалізму» існувала стандартна форма антуражу: шеренга лавок для відпочинку, анфілада рекламних установок з обов’язковою радіофікацією майданчика. Афіші різнокольорово анонсували зміст кінострічок тижня. Інформували городян про наступні кіно прим'єри з фондів держкіно. Допитливі мали можливість там довідатись про розклад сеансів «Слави» та інших кінотеатрів: «Родіни», «Прометея», «Аврори», кіноточок в палацах культури та клубах міста. Анонсувався міський кінорепертуар на найближчі дні та тижні. Обивателя приваблювали сюжетними панно, з натяком на героїв кінострічок виконаних,інколи в примітивно – лубочній манері живопису. В цій царині все залежало від малярського цеху і майстерності художників. Музично-інформаційна константа біля храму кіно трималася на високо змонтованому гучномовцю. Тоді його дразнили «коло колом». Отой динамік, майже цілодобово, перевтілювався диктором, новинами,театром біля мікрофону, симфонічним оркестром, академічним хором,бандурою, чи-то народною піснею. Словниковий запас радіо на стовпі(народ називав його «брехунцем») тієї доби,складався більше за все, з риторичних фраз а-ля: «партія і правітельство, советскій народ, на душу населения, в нинішнєй пятилеткє,протів імперіалізма і колоніалізма, свободу узнікам апартеіда, говорит Москва, в Києві п’ятнадцята година, в ефірі Дніпродзержинськ…» Музична осанна крикунця служила одній партії, а сила звуку частувала вуха слухачів патріотичними хітами,та лірикою радянської пісні, на кшталт: «Я люблю тєбя жизнь», «Вєсьолий парень с автоматом…», «Куба-любовь моя», «Хотят лі рускіє войни», «А у нас во дворє», « Ландиші,ландиші»…
За такого настрою, до кас кінотеатру завжди були черги. В фаворі у кіноманів трималися стрічки, зняті радянськими кінорежисерами на студіях «Мосфільму», та «Лєнфільму». Монополію цих мега-студій інколи порушували митці національних студій, не пасли задніх і режисери українського кіно. У деякої категорії глядачів популярними ставали сентиментальні Індійські опуси, картини трофейного походження, та картини, зняті в країнах так званого соцтабору. Як не дивно, кіноринок був дуже насиченим.
Сам похід до кінотеатру для більшості ставав ритуально святковим. Жіноча половина одягала красиві сукні, прикраси, пальта.Чоловіки теж чепурилися і, на якусь мить, ставали вишуканими кавалерами. В літку до зали кіно людині в негліже двері були закриті. Прийти в кінотеатр в майці, шортах, або босому – заздалегідь отримати на горіхи: «Взимку, в робочій одежі? Поміж людьми? Ні в якому разі! Ви що?! Скандал! Караул, тримайте порушника!» Зразу знаходилась поліція моралі – горласті адміністратори і суворі контролери. Про цей, неписаний етикет знали всі ,його священно дотримувались.
Отож, одного зимового вечора в чергу за квитками на передостанній сеанс кінотеатру «СЛАВА» стала молода пара. Він – студент спецучилища, вона – десятикласниця. Квитки тоді на вечірню демонстрацію коштували дорожче денної. Парубок вперше в своєму житті запросив дівчину «в кіно». У батьків роздобув півтора карбованця і весь час культпоходу хвилювався, чи вистачить тих грошей на вихідний променад. Коли віконце каси відпустило два синеньких папірця, закохані попрямували до приміщення.
Якщо драматичний театр, за класичним афоризмом ,розпочинається з вішалки, то кінотеатр тієї доби розпочинався з непорушного контролера – живого заслону на вході до фойє, в якому на відвідувачів чекала культурна програма кінопрокатників: естрадний міні-концерт, портретна галерея кіноартистів і робота буфету(без нього то не кіно).
І ось уже молодята там, за лінією контрольного дозору, де на естраді чотири музиканта в концертних смокінгах з червоними краватками-метеликами. Чарівні звуки скрипки, акордеону, кларнету з контрабасом наздоганяли мелодію за мелодією. Інструментальний квартет нібито дякував відвідувачам за те, що вони прийшли до їхнього кінотеатру, а не до іншого. В фойє було гамірно, трохи тіснувато. До буфету вишикувалась вервечка бажаючих придбати щось на гостинця. До початку головної події в черзі за ласощами відчувався невловимий ажіотаж. Всі нібито поспішали: одні були невдоволені повільністю роботи буфетниці , а та, в свою чергу, – претензіями покупців; інші – скупим асортиментом цукерок, печива, вафель та морозива. Автор цих рядків – отой парубок, у якого було півтора карбованця, теж стояв в черзі, щоб пригостити десятикласницю, з якою завітав на свято душі. Та душа, шкребла голову: чи вистачить коштів на гостинця? Коли до нього добігла черга, в буфеті залишилось тільки два сорти цукерок: одні коштували дорого, а по його карману дісталося 150 грам цукерок, яких в народі називали «подушечками». За формою вони, й справді, нагадували міні-подушечку, начинену повидлом з середини і обсипану цукром ззовні. Як би хто не хотів обережно з’їсти таку смакоту, вона все одно загрожувала чистоті рук ласунь – від солодкого злипались пальці.
Тодішній сервіс був на межі фентезі. Продавець буфету, з спритністю жонглера виривала з шкільного підручника сторінку( папір був дефіцитом), рухом мага скручувала паперового кулька, і, за допомогою кондитерського совочка, солодощі опинялись в моментально створеній упаковці і за мить – на терезах. Дерев’яна рахівниця рукою торгової феї оголошувала арифметику вартості, і бажане ставало власністю покупця. Операція з чергою до буфету того вечора для хлопця закінчилась успішно. Й по сьогодні відчуваю ту атмосферу штовханини і досягнення мети. Але в душі все-таки був розпач з приводу того,що не вистачило грошей на шоколадні ласощі.
Пролунав другий дзвоник, поспішили до зали займати свої місця. За третім – погасло світло і широким планом на екрані засвітився циферблат Кремлівських курантів – титульна заставка кіножурналу «Новості дня». За традицією, демонстрації художніх кінофільмів передував показ журналів. Окрім наведеної назви, публіці пропонувався перегляд республіканських кіно-новин під девізом «Радянська Україна». За змістом,це були сюжети позитивних подій життя, пафосні і величаві. Якщо хтось потрапляв на подовжений кіносеанс, то тоді додатково до журналу демонструвався сатиричний кіноальманах «Фітіль», або вибірковий доробок радянського агітпропу. Після журналу, обов’язково декілька хвилин тривала перерва для тих, хто запізнився до початку і мав можливість при світлі зайняти свої місця. Далі чарівний промінь переносив вас до художнього кіномистецтва.
Молода пара сиділа, тримаючи один одного за руки (хто про що думав – те знає тільки історія). Пам’ятаю, як зрідка обмінювались поглядами, десь на середині фільму я насмілився обняти дівчину, вона була не проти. Так і додивилися в полоні закоханих сердець.
А через деякий час ми одружилися. Пройшли роки… Одного разу, коли наші діти, уже зі своїми дітьми зібралися у нас на гостини, дружина за сімейною бесідою, чомусь згадала цю історію: –А мене Ваш батько перший раз водив в кіно і пригощав ПОДУШЕЧКАМИ! —Якими подушечками?- зацікавились діти і онуки. І вона коротко розповіла їм про те кіно з минувшини. Але через стільки часу, майже через 30 років, вона вперше тоді наважилась докорити мене тим частуванням. При нагоді, збираючись в сімейному колі, ми з усмішкою згадуємо про це. Та подія-фішка з життя дідуся і бабусі. Про щоб не починали, діти в унісон запитують: А коли ж буде про кіно, кохання і подушечки?...Оселя зривається теплим родинним сміхом.
Тільки недавно ми згадали, що ж ми тоді дивилися в кінотеатрі «СЛАВА». А показували для нас «Розу сєвєра», про зміст картини – не пам’ятаємо. З того часу минуло 47 років. Про подальшу долю отого кулька з цукерками, дружина розповіла тільки зараз. Виявляється, що вона хотіла скуштувати їх. Так подушечки злиплися і стали однією грудкою. А на протязі сеансу вони нагрілися в руці і попливли. Тоді вона непомітно загорнула їх в хустину і поклала до кишені. Після кіно я провів її до будинку бабусі, там вона тією солодкою грудкою почастувала Сірка.
Анатолій Сухий зі своєю дружиною Аллою
P.S. Чудова річ – спогади. Закрий очі, і перед тобою минуле… Відкрий – побачиш, як руйнуються будівлі кінотеатрів «Аврори», «Комсомольця», навічно ,мабуть, спочив кінотеатр «Прометей», незрозуміла доля приміщення кінотеатру «Родіни»… До минулого я, здебільшого, ставлюсь негативно,але те, що в ньому були позитивні моменти,то це так. Було кіно, кінотеатри, існувала індустрія кіномистецтва. Інша справа – на якій правді вона була замішана (але то вже інша тема). А сьогодні? Про духовність і культуру – гора обіцянок і гасел. Говорять, як шоколадом частують, а насправді – «подушечки» з гіркотою.
Анатолій Сухий