Він виховав двох майстрів спорту міжнародного класу, членів збірної СРСР Ігоря Штельмаха і Михайла Чернова, але сам не зміг отримати звання заслуженого тренера СРСР через ... молодость.
"ДОТИК ДО СПОРТУ"
"Слід від "дотику зі спортом залишився у мене на все життя", - почав свою розмову, показуючи шрам на руці, Анатолій Дмитрович Ніколайчик. - Ще в дошкільному віці я грався з пацанами на будівництві стадіону "Перемога" і порізав руку об якусь траву, листя якої були гострі як бритва. Кровища було, плачу ... Мама засипала поріз стрептоцидом. Незабаром рана загоїлася, але слід залишився на все життя".
Сам Бог велів хлопцю займатися спортом. Будинок по вулиці Ленінградській, де жила сім'я Толі Ніколайчика, знаходився прямо біля стадіону. "Улюбленою розвагою був футбол, - розповідає А.Ніколайчик. - Ми з пацанами грали двір на двір, вулиця на вулицю. Бігали до знемоги. Записався в секцію до тренера Бориса Михайловича Ульянова. Він запропонував мені грати на позиції воротаря. Благо зріст дозволяв. Але я відмовився. Не міг я стояти на місці. Мене завжди тягнуло до руху. Мріяв, коли виросту стану легкоатлетом". Тому футбол швидко пішов і на першому плані у Анатолія виявилася легка атлетика. До речі, його шкільні товариші Євген Тонконог та Геннадій Горяїнов домоглися значних успіхів, займаючись відповідно легкою атлетикою і акробатикою.
"Мені подобалося бігати середні дистанції, на 400 і 800 метрів, - згадує Анатолій Дмитрович. - Не ті, де на першому місці стояла швидкість, а ті, у яких існувала необхідність витривалості. В той час був бум заняття спортом. Тренувалися по всіх усюдах. Було таке, що приходили до Палацу Горького в спортзал потренуватися о 24:00, а йшли додому о 2 годині ночі. Такий щільний графік відвідувань був. Але через рік я кинув легку атлетику. Хоча тренер Липа наполегливо кликав назад. Можливо витривалість мене і підштовхнула в 13 років зайнятися більш динамічним, скоросним видом, велоспортом. Мене двоюрідний брат запросив в СШ № 24 в велосекцію, де тренером був Роговань. Незабаром я перейшов на "Прометей" до Віктора Васильовича Виноградова".
Після закінчення восьмого класу Анатолія перевели навчатися зі школи № 25 в школу № 9. Через тренування у хлопця не вистачало повноцінного часу на навчання. Тому займався він не так добре, як всі, і не так погано, як інші. "Найбільше мені імпонувала біологія та анатомія. Щось тягнуло мене до природи, до таємниць людського організму", - посміхаючись каже він.
"Я ДОЇХАВ ДО МАЙСТРА СПОРТУ СРСР"
Спортивне визнання прийшло до 15-річного велогонщика коли він вперше брав участь в змаганнях серед школярів. "Виступаючи в Павлограді на чемпіонаті області я став першим на дистанції 25 кілометрів, - згадує з нотками ностальгії А.Ніколайчик. - Ніхто не очікував такої зухвалості від гонщика з периферії. Тоді лідерами були спортсмени з Дніпропетровська. А тут приїхав якийсь дніпродзержинець, до того ж на простенькому велосипеді марки "ХВЗ", і відразу утер всім ніс".
Результати у хлопця росли. Він став все більше і більше брати участь в різних гонках. "Разом з командою "Прометей" я поїхав в Обнінськ на змаганнях по заводу "19"(так називалися заскречені підприємства хімічної промисловості), - розповідає Анатолій Дмитрович. - І там, на Куркіно-Машкінському шосе, в командній гонці виконав норматив кандидата в майстри спорту на дистанції 50 кілометрів. На цій спеціальній кільцевій трасі, підготовленій для змагань велосипедистів-шосейників проводилися багато чемпіонаті Радянського Союзу. Зі мною тоді виступав Сергій Сташук, що став пізніше, як і я, майстром спорту. Я вже, як то кажуть, дихав у спину старшого товариша".
Потім Анатолій Миколайчик ставав кілька разів чемпіоном міста. Гонки проводилися на Київській трасі, що за залізничним вокзалом. "Пам'ятаю випадок, який міг завершитися для мене сумно, - згадує колишній велогонщик. - Наш пелетон нісся на пристойній швидкості. У цей час якийсь чоловік вирішив перебігти дорогу в райне Криничанської розвилки. Але видно він не розрахував нашої швидкості, і я, як лідер гонки, врізався в нього на повному ходу. Добре, що не колесом потрапив, а кермом зачепив. Але і цього було досить, щоб ми обидва опинилися на землі. Гонщики, хто не встиг об'їхати, теж падають. Утворилася купа мала. Але все обійшлося тільки саднами і розбитими носами. До речі, за всю мою кар'єру велогонщика я ні разу не отримував серйозних травм. Як то кажуть, Бог милував".
У 1967 році Ніколайчик вдруге поїхав на змагання в Обнінськ, де програв у парній гонці перше місце, поступившись всього секунду супернику з Казахстану. "В індивідуальній гонці я став третім, - розповідає він. - Під час групової гонки, незважаючи на падіння, я зміг наздогнати лідерів і потрапив в число спортсменів, які відібралися в збірну на участь в першості Радянського Союзу. Я тоді виступав на полегшеному велосипеді, виготовленому за спецзамовленням у Харкові. Вага звичайної гоночної веломашини 12 кілограмів, а цей був на три кілограми легшим. Якщо їдеш вгору і починаєш йти дистанцію "танцівницею" (виляння машини з боку в бік), то він не гнувся, як звичайний велосипед. Рама була не такою гуляючою, бо жорсткіше зроблена. Я пишався своєю білою футболкою з емблемою СК "Прометей". І до сих пір, де побачу логотип спортклубу, мені пригадуються роки, проведені в команді".
Протягом року велогонщик виграв кілька змагань. "І в тому ж 1967 році я доїхав до майстра спорту СРСР, - каже з посмішкою на обличчі Анатолій Дмитрович. - На спеціальних змаганнях в Генічеську необхідно було 100 кілометрів проїхати за 2 години 18 хвилин. Але я навіть перекрив цей норматив. Значок і посвідчення мені вручив голова спортклубу "Прометей" Тимофєєв в грудні, коли документи прийшли з Москви. Я дуже пишався цим званням. Моя фотографія довго висіла в фойє спортклубу на Дошці пошани".
"НА РОЗРАХУНОК, І ВПЕРЕД В АРМІЮ"
У Радянському Союзі, як відомо, не було спортсменів-профессоналов. Кожен десь "працював". "Я тоді значився слюсарем "Укркоксохімремонта", - говорить Ніколайчик. - Начальник тресту Коваленко був класним мужиком. Він ніколи не відмовляв мені в тренуваннях. У 1967 році за спортивні успіхи він нагородив мене безкоштовною туристичною путівкою до Кисловодська. Я відпочивав 11 днів біля підніжжя Ельбрусу і 4 дні в Нальчику".
Але прийшов час віддати борг Батьківщині. І в кінці травня 1968 року Анатолія призвали до лав Радянської Армії. "До воєнкома Благова прийшли з спорткомітету просити дати мені відстрочку до осені. Він пообіцяв, але як тільки прохачі вийшли за поріг, він сказав мені: "На розрахунок, і вперед в армію!".
Через кілька днів після розрахунку я прийшов в костел, де в той час знаходився військкомат. Всім видали військові квитки, а мене не було в тих списках. Виявилося, що про мене вже й забули. Діватися було нікуди. Спалив сам себе. Отримавши на руки квиток, я поїхав в облвійськкомат. Там пройшов медкомісію. О 15:45 мене викликають по селектору і відпускають на три дні додому, бо не знайшли напарника. Я поцікавився, що за напарник. У той час в Чехословаччині була заворуха. І я подумав, що мене з напарником відправлять туди. Але через три дні виявилося, що мене і кандидата в майстри спорту Віктора Михальченко з Нікополя направляють в Київський військовий округ в спортивний батальйон. Я на правах старшого, пішов в касу, купив квитки в плацкартний вагон. Приїхавши до Києва, пішли в частину, стали на облік. У той час тренер Микола Колумбет десь був відсутній. Пішли на пляж, а там на піску тренувався футболіст Володимир Мунтян, гравець київського "Динамо". Таким чином він навантажував ноги. Потім ми разом з ним проводили фізпідготовку".
Новачкам видали велосипеди і почалися тренування, на яких щодня намотували до двохсот кілометрів. Але в кінці 1968, за поганий виступ (п'яте місце) на спартакіаді Збройних Сил, команду, в якій виступав рядовий Ніколайчик, розформували. "Мене направили в двічі Червонопрапорне вище Сумське артилерійське училище, - згадує Анатолій. - Я з товаришами по службі написали на ім'я командувача Київським військовим округом лист з проханням продовжити тренуватися велоспортом. Отримавши добро, став виступати за збірну Сумської області. Постійно ставав другим".
Частенько після змагань Ніколайчик заїжджав додому. "Якось батько запитав: "Ти де служиш, що так часто буваєш вдома?". Відповідаю: "Тату, а тобі хіба неприємно бачити сина вдома?".
Цікавий випадок стався, коли рядовий Ніколайчик заробив відпустку. "Комбат попросив виступити на першість училища з легкоатлетичного кросу. Але при цьому сказав, щоб я не перемагав, - розповідає Анатолій Дмитрович. - Товариш майор, - кажу. - я не зможу так бігти. Не звик програвати. Ви ж знаєте як я тренуюся, викладаючись щодня по дві години на велостанках, бігаючи по снігу багатокілометрові кроси. так і вийшло, що я виграв змагання. Зі мною бігли спортсмени-легкоатлети. Але я їх тоді так повозив! Зроблю ривок, і в сторонку. Наздоженуть, а я знову - ривочок. І так на всій дистанції ганяв їх. За 300 метрів до фінішу пішов у відрив і переміг. А на дембель комбат відпустив мене на два тижні раніше".
ТРЕНЕРСЬКА СТЕЗЯ
На початку травня 1970 року Анатолій прийшов з армії і влаштувався працювати тренером-викладачем з велоспорту в ДЮСШ № 1, яка тоді перебувала на вулиці Корчевского № 7. Після восьми років активної участі в велоперегонах він завершив свою кар'єру. Через два роки набрав групу школярів і почав тренувати їх в СШ № 37. У ній виявився і майбутній Герой Радянського Союзу Олександр Стовба. У книзі "АиСТ" згадується цей період його життя. Він півтора року займався у мене. Після невдалого падіння з велосипеда в районі кінотеатру "Аврора" хлопець якось потихеньку пішов зі спорту. У 80-х роках, після загибелі Сашка, приїжджали з Москви знімати про нього фільм. Два тижні мене і дітей мучили кіношники. Я домовлявся в 40-й школі, щоб їх відпускали на зйомки. Хотіли знімати на трасі, де ми завжди проводили гонки. Але я їм запропонував знімати на набережній біля пам'ятника танк "Т-34". Мені так і не довелося подивитися цей фільм. А назви вони не сказали".
Потім довелося Анатолію Дмитровичу знову повернутися в ДЮСШ № 1. З його відходом розпалася і шкільна велосекція. У 1977 році Ніколайчик отримав на першому мікрорайоні квартиру. "У СШ № 40 я організував велосекцію, - говорить він. - Важко було починати. Але у мене вже був досвід створення подібної секції. Незабаром пішли результати. В першому наборі виявилися, як потім покаже історія, найвідоміші спортсмени, члени збірної СРСР, чемпіони та призери різних змагань, майстри спорту міжнародного класу Ігор Штельмах і Михайло Чернов.
Спочатку я працював тільки з хлопчиками. Але мене вмовили взяти в групу і дівчаток. Працювати з ними було дуже складно з різних причин. Найвідомішою ученицею стала Світлана Бережна, майстер спорту, чемпіонка України серед школярок (1987 р). Виступаючи в тому ж році в складі збірної України в Тбілісі на Всесоюзній Спартакіаді школярів, Світлана показала результат нижче своїх можливостей. Якби я був поряд, не дав їй раскиснути. Але я тоді не зміг купити квитки на літак і не потрапив на змагання. А для спортсмена завжди важливо присутність поруч тренера".
Навчання в Кіровоградському педагогічному інституті (1973-1978 рр.), Де все йшло за шкільною програмою, не принесла очікуваного результату Анатолію. "Хотілося домогтися від своїх вихованців кращих результатів. Але не виходило, не вистачало основних знань, - каже він. - Тому з радістю поїхав на підвищення курсів кваліфікації до Київського інституту фізкультури. Дуже допомогли ази фізіології спорту, де мені відкрилися деякі секрети по навантаженнях спортсменів. Став застосовувати тренування на піску. І дійсно, застосування цих методик дозволило домогтися підвищення спортивних показників серед моїх учнів. Після другого відвідування курсів, де їх вів заслужений тренер УРСР Юрій Гамерштедт, я швидко засвоїв його уроки. Тренер-педагог був дуже задоволений моїми навичками. Навіть запрошував залишитися працювати в їхньому інституті. Але я відмовився, мотивуючи тим, що тільки почав працювати з перспективними хлопцями і не хотілося їх залишати без тренера. Адже вклав стільки праці в них".
З 1983 по 1988 рік А.Ніколайчік очолював збірну команду школярів області. Команда з двадцять другого місця відразу пересунулася на восьме. За цей час команда Дніпропетровщини була бронзовим призером, двічі чемпіоном України. "Після того як Михайло Чернов став чемпіоном Спартакіади народів СРСР в 1984 році, я повинен був отримати звання Заслуженого тренера СРСР. Але комусь зверху треба було залишити мене без цього звання. Сказали "Знайди ще нам таких спортсменів". На що я відповів: "Вони, що на вулиці валяються?". у Києві мені взагалі просто сказали, що не можуть присвоїти звання через те, що я занадто молодий для заслуженого тренера (35 років мені тоді було)", - з образою в голосі розповідає ветеран велоспорту.
Після виходу на пенсію Анатолій Дмитрович багато часу проводить на дачі, вирощуючи фрукти і овочі. Часто зустрічається зі своїми учнями І.Штельмахом, М.Черновим. "А Сергій Федоренко досі прислухається до моїх підказок, особливо в плані навантажень, які я освоїв від "А"до "Я", і передає їх уже своїм вихованцям", - завершує свою розповідь Анатолій Дмитрович Ніколайчик.
ДОСЬЄ
Ніколайчик Анатолій Дмитрович, тренер з велоспорту.
Народився - 5 вересня 1949 року в Дніпродзержинську.
1956-1966 - навчання в школах № 25 і № 9.
Майстер спорту (1967).
Директор ДЮСШ № 4 (1988-2000).
Дочки: Олена (1974) і Юлія (1981).
