Карта Катеринославської губернії складена в 1886 році. Масштаб а англійському дюймі 25 верст. Простір губернії 58222 квадратних версти.
Add a comment
От уже ця Софочка! Недаремно її величають «три краплі інтелігентності! Так лукаво на мене зиркає, ясно: якусь каверзу готує.
– А уот скажите, что означаіт фразіолагізм о баре. Слишала: «бар да дим» і «бар дадім»? – почала лисичкою.
– Тю! – встряла Хомівна. – Мо’ «бардадим»? Бабуня сварилися: бардадим, соврадим. А що воно?
– Отак докотилося до мене. Це слово давнє. є Бориса Грінченка. «Бардадим м. Крупной комплекціи человѣкъ, верзило.» (Б. Грінченко, Словарь української мови. т.1, С.29). У нашому музеї на Хортиці є картина «Козак Бардадим», під нею напис:
Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!
Гей, шкода ж мені великая молодому,
Що як доведеться в степу помирати,
То нікому буде козацькі кості мої поховати:
Татарин боїться,
а лях не приступе,
Хіба прийде лютий звір
та в байрак поцупе.
Часом на полотнах ХІХ ст. поруч із козаком зображали гральні карти, бо мовою арго так називали картярського короля.
Сидимо в підвалі, поволі словенятками перекидаємося.
Головне зображення. Козак Бардадим. Кінець XVIII — початок ХІХ століття. Запорізький обласний краєзнавчий музей.
Джерело https://uahistory.com/topics/language_fun/16888
Add a comment
В радянському журналі "Физкультура и спорт" № 6 від 1947 року на шістнадцятій сторінці надруковано матеріал під назвою "Харьковский дворец физкультуры". В ньому розповідається про відбудову спортивної споруди, автором якої є архітектор В.Весневський.
Віктор КУЛЕНКО
Add a comment
Пам'ять - єдиний місток, що пов'язує минуле зі сьогоденням та майбутнім. Крихкий, нематеріальний місток, яким можна йти тільки в один бік - від минулого. Недарма хтось у давнину говорив: "Все буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше". Але минуле і майбутнє існують тільки в наших думках. Минулого вже немає. Майбутнього ще немає. І незалежно від того, згадуєте ви про минуле або мрієте про майбутнє, дієте ви тільки в сьогоденні. Тільки в ньому можна щось змінювати у своєму житті - ні минуле, ні майбутнє нам не підвладне. Тільки в сьогоденні можна бути щасливим: спогади про минуле щастя - сумні, очікування майбутнього щастя - тривожне.
Минуле, сьогодення, майбутнє
Є лише мить теперішнього, минулого немає, а майбутнє ще не настало.
Сфера часу охоплює все, що виникає у часі: минуле, яке стало спогадами, майбутнє, яке живе надіями і сподіваннями, і сьогодення, яке, подібно до Януса, споглядає і те, й інше. Янус, опираючись на минуле і прямуючи в майбутнє, стає деміургом, який невпинно творить, перетворює і відроджує світ. Янус — це Кайрос і Кронос у їхній нерозривній єдності, страж і хранитель часу, який відкриває і закриває двері становлення.
Янус також уособлює три частини часу, через які життя здійснює свою подорож, здіймається щаблями еволюції, вдосконалюючись і набуваючи нових здібностей. Згідно зі східними вченнями, рослинне життя прагне досягти рівня життя тваринного, тваринне — людського, а людина — божественного. В людині одночасно присутні всі ці рівні життя, але, на жаль, нижче не завжди підпорядковане вищому. Тому вона живе то рослинним життям, то анімальним (тваринним), то людським, зрідка піднімаючись до рівня життя божественного.
Минуле — це океан, куди із джерел майбутнього вливаються ріки і струмки миттєвостей сьогочасся. Минуле заповнене часом, який втратив плинність, часом того, що вже здійснилося, сталося і непідвладне будь-яким змінам. Минуле може лише втратити чіткість і поринути в повне забуття. Однак воно не зникає безслідно. Звичайна пам’ять забуває події, але досвід кристалізується у зміни, тому минуле продовжує жити в набутих здібностях душі, в її «генетичній» пам’яті.
Минуле, особливо молодість, може стати прихистком від теперішнього, якщо людина його не приймає, і від майбутнього, позбавленого надій. Дитинство і молодість — це рай, звідки нас вигнала необхідність, але його не відновити спогадами. Не той вік і не ті переймання. Зрештою, рай — це не Царство небесне, адже відсутність зрілої думки, здатної розрізняти добро і зло, а також почуття відповідальності важко назвати царством, тим більше Царством небесним.
Минуле може жити у пам’яті сьогодення як осмислений, засвоєний досвід або як тяжка ноша втрачених можливостей, скоєних помилок, втрати речей і людей, з якими ми пов’язували своє щастя і сенс життя. Ніхто не відбере у нас минулого, але воно може позбавити нас радості сьогодення і віри в майбутнє. Воно може стати фантомним болем, який не залишає місця ні для чого іншого, окрім болісних спогадів про те, чого давним давно вже немає.
Минуле непокоїть і радує спогадами, майбутнє — очікуваннями і надіями.
Майбутнє — це час надій і очікувань, а також долі, яка поки що не втілилася. В уявному нами майбутньому живуть наші мрії та ідеали, наше краще «завтра», а також вироки долі у вигляді труднощів, випробувань і несподіваних поворотів колеса фортуни. У близькому або далекому майбутньому проросте насіння, засіяне нами на полі великої битви, про яку оповідає Махабхарата, — битви, яка триватиме до переможного кінця …
Яким би важким не здавалося майбутнє, ми віримо і сподіваємося, що все буде гаразд. У народі кажуть, що надія помирає останньою разом із надією на гарну долю після смерті.
Варто запитати себе: що нас більше турбує — майбутнє чи наші уявлення про майбутнє, і чи готові ми прийняти майбутнє таким, яким воно буде, коли стане сьогоденням? Обрій видимого нами майбутнього знаходиться у просторі речей чи просторі цінностей? Ми співвідносимо його зі світом чуттєвим чи духовним? Доля часто не дозволяє досягти бажаного і здійснити задумане, але вона не заважає досягти чесноти і здійснити повеління духу. Однак чеснота і духовність, які прийдуть у майбутньому, ми завойовуємо зараз, бо лише у теперішньому ми можемо обирати і діяти.
«Все те, про що ти молишся, аби дійти до нього кругобіжним шляхом, — ти міг би мати вже зараз, якби сам для себе не скупився, тобто якби минуле зоставив позаду, майбутнє — полишив на провидіння, і тільки своє теперішнє спрямував до честивості і праведності. До честивості — щоб любити уділене тобі, адже його принесла і до нього привела тебе сама природа. До праведності — щоб вільно і без викрутів казати правду, а чинити — законно і гідно; і нехай тобі не перешкоджають ні чужі пороки, ні поголос, ні відчуття оброслої довкола тебе плоті: це — клопіт тієї частки, яка від цього страждає.
Отож, коли вже станеш на виході, то все покинеш, а пошануєш тільки те, що в тобі є божественного, — свою керівну частку; і не боятимешся, що твоє життя закінчується, а боятимешся, що ти ще й не починав жити за природою. Тоді-то станеш людиною, гідною Всесвіту, що її породив, а перестанеш — бути чужинцем у власній батьківщині; перестанеш дивуватися, наче з несподіванки, із тих речей, які стаються щоднини; перестанеш залежати від того й від сього» (М. Аврелій, 12.1)
Ми сприймаємо через призму своїх страхів, надій і очікувань не тільки особисте минуле, сьогодення і майбутнє, а й загальнолюдське. Ті, хто дотримуються ідеї безперервного прогресу, переконані: теперішнє краще, ніж темне неосвічене минуле, і гірше, порівняно із прийдешніми століттями, коли людство, кероване наукою і розумом, досягне якоїсь форми «комунізму», особистого і загального добробуту і повноти життя. Інші, більш песимістичні, вірять, що минуле було ідеальним, що золотий вік людства давним давно канув у Лету і, віддаляючись від цього початкового чистого часу, ми йдемо і від самих себе, забувши, заради чого прийшли у світ. Можна припустити, що історичний час циклічний і що «погано» і «добре» — поняття відносні; що будь-яка «ідеалізація» в певному сенсі є помилкою і більше говорить про наше сприйняття сьогодення, ніж про минулі і прийдешні часи. Наше сьогодення, особисте й історичне, є нашим, таким, як воно є, оскільки народилося з минулого і дасть народження тому, що буде. І якщо ми вже опинилися в цьому «тепер», ми за нього відповідальні, бо суд історії буде судити не наші уявлення про хід історії, а наші справи, нашу причетність до історії.
Історичний час тече набагато повільніше, ніж особистий, але між ними багато спільного. Народи і релігії теж пишаються своїми перемогами, але не визнають помилок, нехтують нинішнім часом, відчувають страх перед мабутніми століттями, і живуть так, ніби їм дарована вічність.
Не боїться і не втрачає час той, хто сьогодні садить дерева, в тіні яких він ніколи не буде спочивати, хто будує храми, де він ніколи не буде молитися… але він молиться, несучи і обробляючи камені для храму, вирізаючи на його стінах образи, що закликають до споглядання і роздумів про час, долю і призначення. Не втрачає часу той, хто звільнився від його ланцюгів і став його другом та вісником.
АНТОН МУСУЛИН
Add a comment
В журналі "Къ спорту!" від 2012 року розміщена замітка про юного київського гімназиста Карпеко, який сконструював аероплан.
Зробив восьмикласник його при допомозі відомого авіатора Сікорського.
Аэропланъ гимназиста А. Д. Карпѣки.
Александръ Даниловичъ Карпѣка, воспитанникъ 8 класса гимназіи Науменко въ Кіевѣ, въ настоящее время производитъ опыты съ новымъ аэропланомъ собственной конструкціи.
Юный конструкторъ сталъ увлекаться авіаціей съ 1909 года и началъ свои первые шаги съ постройки моделей. Выступая на многихъ состязаніяхъ маленькихъ аэроплановъ, г. Карпѣка получилъ много призовыхъ наградъ. Но занятіе моделизмомъ не удовлетворяло дѣятельнаго гимназиста, и онъ рѣшилъ построить аэропланъ собственной конструкціи. Тщательно разработавъ свой проектъ и
продумавъ каждую деталь, Карпѣка заказалъ "Воздухоплавательнымъ мастерскимъ" извѣстнаго авіатора Сикорскаго постройку своего "дѣтища". Къ веснѣ настоящаго года постройка была благополучно окончена, и лѣтними каникулами Карпѣка пригласилъ изъ Москвы своего товарища С. С. Громова, который и сталъ производить испытаніе новаго аппарата. Очень интереснымъ является то обстоятельство, что испытывалъ аэропланъ новой конструкціи С. С. Громовъ, который до того времени не леталъ ни разу!
Однако, послѣ трехкратнаго катанія пилотъ оторвался отъ земли и, пролетѣвъ по прямой порядочное разстояніе, плавно спустился на землю. Къ сожалѣнію, при атеррисажѣ согнулась ось колесъ вслѣдствіе того, что "Сикорскій сдѣлалъ ее изъ отпущенной стали", —какъ заявилъ намъ во время интервью г. Громовъ. Это была единственная поломка за все время обученія и полетовъ на аэропланѣ конструкціи Карпѣки, о которой авіаторъ Сикорскій отзывается очень лестно. Изъ всѣхъ многочисленныхъ полетовъ, совершенныхъ С. С. на аэропланѣ "Карпѣка № 1", самый продолжительный былъ 22 минуты, при чемъ аппаратъ поднимался на высоту до 100 метровъ.
Уже одно то, что Громовъ безъ поломокъ научился летать на этомъ аппаратѣ, много говоритъ объ успѣшности его конструкціи. На прилагаемомъ снимкѣ прекрасно виденъ этотъ интересный аэропланъ.
Краткая характеристика аппарата А. Д. Карпѣки слѣдующая:
Бипланъ.
Поверхность 24 кв. метра.
Размахъ крыльевъ 9 метровъ.
Ширина плановъ 1 м. 33 сант.
Высота плановъ 1 м. 60 сант.
Моторъ "Нааке" 35 — 40 НР.
Пропеллеръ Сикорскаго, діам.2 м. 40 сант.
Вѣсъ около 300 килограммовъ.
Несмотря на свой сравнительно большой вѣсъ, аэропланъ обладаетъ возможностью поднимать пассажира благодаря тому, что разстояніе между планами очень велико. Вообще конструкція аэроплана А. Д. Карпѣки очень удачна, и ей можно навѣрняка предсказать полный успѣхъ, который явится вполнѣ заслуженнымъ! Между прочимъ, аппаратъ Карпѣки, уже зарекомендовавшій себя своими полетами, будетъ экспонированъ на Воздухоплавательной выставкѣ въ Москвѣ.
Н. Анощенко
Журнал "Къ спорту!" № 5 1 января 1912 года.
Add a comment
