Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 21 грудня 2015

Стоит ли возвращаться в прошлое - Приднепровский химический завод празднует 65 лет.

Думаю, стоит – не круглая, но дата – это повод поговорить о многом: о статусе ветеранов ПХЗ, неоспоримо заслуживающих больших льгот (да и большего общественного уважения), судьбе ДК Горького (ныне ДК им. Брежнева, но в глубоком застое), о состоянии Горплощадки, БАМа, СК «Победа», конкурсе Центра мониторинговых исследований Украины по развитию промплощадки ПХЗ (нашего мнения могут опять не спросить). Да и о том же бюсте М.П. Аношкину или памятном знаке «Останки бронепоезда на запасном пути». Все это – тема нашего будущего, поэтому будем внимательней к прошлому. На всякий случай…

В середине 90-х, когда об истории Приднепровского химзавода выпустили первую – уже можно было рассекретить документы и воспоминания - книгу под редакцией Юрия Кузовова (и последнюю – былое могущество и светлые перспективы уже не просматривались), вызвала она неоднозначные отклики. Не всех первопроходцев, передовиков упомянули, предали гласности сведения об авариях. В общем, и сейчас остается это издание раритетом.

С воспоминаниями Г. Оленченко, ветерана ПХЗ, бывшего заместителя директора ГП «Аммофос» по охране труда, подготовленных автором к публикации в одной из городских газет, тогда же, в конце девяностых, власти поступили безжалостно, сократив более чем наполовину – нечего накручивать страсти и подвергать сомнению неоспоримые заслуги предприятия. Доказать непрошенным «цензорам», что никто и никогда на эти заслуги не замахивался, было невозможно.

В некотором смысле «оспоримыми» остались судьбы людей, работавших на ПХЗ, и наследие завода в виде 46 млн тонн радиоактивных отходов. Об этом не так давно вспомнил один из мэров (середины нулевых годов), не поддержавший инициативы ветеранов ПХЗ установить в городе бюст первого директора завода М.П.Аношкина.

Наш ответ американским ястребам

Из воспоминаний Григория Оленченко, ветерана труда ПХЗ:

"6 августа 1945 г. на японский город Хиросиму, а затем и на Нагасаки были сброшены американские атомные бомбы. 20 августа 1945 года решением Государственного комитета обороны СССР создается специальный комитет по разработке ядерного оружия. В начале 1948 года на площадке ниже азотно-тукового завода в течение одной недели было снесено село в 230 дворов и начато строительство ПХЗ (жители села были переселены на «6-ю сотню», в Таромское, Карнауховку и бараки по улице Колеусовской). В марте 1949 года на заводе получен первый уран, в августе 1949 года на полигоне в Семипалатинске взорвана первая в СССР атомная бомба.

… Предприятию поочередно давали разные названия: завод шлаковых удобрений, хозяйство Аношкина, объект №906, Приднепровский химический. В те времена сопутствующими проблемами особо не утруждались – вторичными были заботы о защите рабочих, населения, реки Днепр. Слова "экология" не существовало".

Из очерка ветерана ПХЗ Юрия Кузовова:

"Международная обстановка не допускала промедления с осуществлением атомного проекта, поэтому строительство велось «силовым» методом: на объекте работали депортированные немцы и заключенные трех исправительно-трудовых лагерей. Строили очень быстро и качественно. Этому способствовало предложенное условие: при выполнении графика ввода сооружений каждый день работы засчитывался за три дня срока заключения. Так что темпы строительства были просто сказочными. Первоочередные объекты, а также жилье на Колеусовской и Соцгороде построили всего за 2 года…"

Без права знать правду

Из воспоминаний Г. Оленченко:

"Рабочие, инженерно-технические работники низшего и среднего звена не знали и не имели права знать, с каким сырьем и конечным продуктом они работают. В цехах были постоянные разливы и переливы радиоактивной пульпы, которая попадала в ливневую канализацию, уровни в аппаратах поддерживались «вручную»…

Из очерка Ю. Кузовова:

"…Очень много хлопот доставлял нам первый участок (цех №22), где стояли огромные, на 70 кубометров аппараты для разложения шлака. В них то и дело ломались мешалки, образовывались «козлы», забивались трубопроводы. Переливы были каким-то бедствием, которое преследовало участок с неотвратимостью рока. А все – из-за неопытности и озорства молодых аппаратчиков. По тем, почти военным порядкам, смену никак нельзя было сдать, если допускался перелив. Поэтому часто устраивались авралы – вся смена дружно ликвидировала перелив, убирала с пола урановую пульпу, используя совковые лопаты, ведра, а то и собственные резиновые сапоги, снятые с ног. Сюжет прямо-таки для фильмы ужасов! Но тогда не думали о смертельной радиации – выполнить бы план и сдать смену вовремя. Только спустя много лет, когда бывшая молодежь поседела и перешла в разряд ветеранов, стали известны причины некоторых «роковых» переливов. Постаревшие аппаратчики сознались, что после бессонных ночей, проведенных на танцевальном пятачке, у них не было никаких сил часами следить за показаниями приборов на участке – глаза слипались. Тогда они догадались «рационализировать» процесс. Вместо того, чтобы таращиться на уровнемер, «рационализатор» взбирался на крышу аппарата и… укладывался там спать. А в отрытый люк свешивал свою голую ногу.

Горячая, кислая и радиоактивная урановая пульпа постепенно поднималась, достигала пятки, от такого «импульса» работяга просыпался и бежал регулировать подачу потока в аппарат. Но бывало, и не просыпался – молодой сон крепок…"

О бедной экологии замолвите слово

Из воспоминаний Г. Оленченко:

"Открытый склад урановой руды располагался прямо на восточной площадке завода. Урановая пыль раздувалась ветром. В воздухе постоянно висела радиоактивная пыль, орошение не проводили. В июле 1952 года Третьим Главным управлением при Минздраве СССР были утверждены первые нормы предельно-допустимых уровней облучения работающего персонала. Эта допустимая норма облучения была в 7,5 раз выше, чем сейчас. В 1953 году завод был обследован специалистами отдела биофизики Института гигиены труда и профзаболеваний СССР. Были выявлены: запыленность радиоактивной пылью рабочих мест на уровне 200-300 норм, содержание радона в воздухе – 35 норм, загрязненность рук, тела, спецодежды ураном – 130-300 норм.

…Изначально уран извлекался из шлака. В доменной печи №6 Днепровского металлургического завода переплавляли криворожскую руду, в которой содержалось до 0,7% урана. В 1982 году демонтаж и захоронение этой домны провело Министерство обороны СССР. По имеющимся данным, за 40 лет работы ДП-6 умерли почти 12 тысяч человек. Нужен был уран любой ценой.

…Первые в СССР санитарные правила работы с радиоактивными веществами были разработаны и утверждены только в 1960 году. А до этих правил каждый действовал по своему разумению.

…Для контроля за промсанитарией была создана специальная СЭС, медсанчасть находилась на балансе предприятия, и работники этих структур, руководствуясь режимом совершенной секретности, практически не могли результативно вмешиваться в вопросы радиационной безопасности и экологии, не имели права вместе с лечащими врачами ставить истинные диагнозы заболеваний, связанных с внутренним и внешним переоблучением персонала".

Из очерка Ю. Кузовова:

"…Однажды в 1954 году трясина-плавун (в овраге ниже цеха №5) прорвала ограждение и селевым потоком хлынула на железнодорожные пути «Правдинской» ветки и крайней хаты села Карнауховка на его западной окраине. Несколько дней тогда откапывали попавший в селевой плен паровоз с двумя вагонами и несколько близлежащих хат. Позже отселенные сельчане вспоминали, что в тот год очень уж хорошо уродили их огороды…"

О быте и отдыхе

Из очерка Ю. Кузовова:

"…Еще в начале строительства ПХЗ в первую очередь возвели 29 бараков на улицах Колеусовской, Лазо, Центральной и Берии (названия улиц даны в первозданном виде). Затем, в 1948-1950 гг., застроили жилыми домами Соцгород: улицы им. Сталина (ныне Менделеева), Харьковскую (ныне Колюбаева), Южную (ныне пр. Конституции), О. Кошевого, Тульскую, Берии (ныне Киевская). Всего 106 домов, в основном двухэтажных. Перекресток улиц Сталина и Берии был центром заводского поселка, здесь находились радиоузел, медпункт, поселковое ЖКУ, продовольственный магазин («Огонек») и столовая №2. Надо всем этим возвышался памятник Ленину. Вождь с постамента указывал дорогу в светлое будущее, устремив перст на восток (вниз по ул. Берии). Позже построили школу №14 и административное здание ЖКУ, после чего культурный центр переместился туда. Поменял адрес и памятник Ильичу (уже в 1982 г. его заменили на гранитный). Памятник развернули лицом к народу – к трамвайному пути. С памятником проще: его легко развернуть в соответствии со сменой генеральной линии партии…"

Строил завод солидно: вдоль проспекта - пятиэтажные дома с элементами сталинского ампира, внутри кварталов – малоквартирные 2-3-этажные дома
Горплощадка обогатила культурную жизнь Днепродзержинска Дворцом культуры им. Горького, который сдали в эксплуатацию в 1955 году.

О жилмассиве БАМ

Из очерка Ю. Кузовова:

"…О жилмассиве БАМ стоит рассказать подробнее. Его сооружение началось в 1974 году методом «народной стройки». Очередникам, ждущим квартиры, она выделялась в виде «полуфабриката» – ячейки в кирпичной коробке. Все остальное надо было достраивать самим, такой метод позволил сократить сроки строительства, хотя и привел к значительному перерасходу стройматериалов.

…Приезжие, да и днепродзержинцы, часто недоумевают: почему район прозвали БАМом? Окрестили так строящийся поселок очередники-застройщики. Расшифровывали название по-разному: «Большая Авантюра Маруси» (по имени председателя завкома М. Заварюхиной) или «Бережной, Агафонов, Максименко» (по фамилиям секретарей парткомов). А прижилось это название потому, что поселок был действительно самым удаленным заводским жилмасивом.

Из эпилога книги о ПХЗ:

"…Хочется, чтобы наши надежды на возрождение ПХЗ сбылись, и все мы продолжали гордиться своим предприятием". Июнь 1977 года.

По теме: Президиум республиканского совета Украинского общества охраны природы в 1998 году наградили ПХЗ за первое место в соцсоревновании (в отрасли охраны природы).

Ирина Уварова

Источник http://sobitie.com.ua 

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 02 грудня 2015

Sobesednik.ru узнал подробности биографии вычеркнутого из истории Григория Булатова, водрузившего знамя над Рейхстагом. На этой неделе исполнилось 90 лет со дня рождения Григория Булатова, который на самом деле являлся, но так и не был признан первым знаменосцем, водрузившим знамя над Рейхстагом в 1945‑м. Почему и за что его имя незаслуженно вымарали из истории, выяснил Sobesednik.ru.

От Слободского до Берлина

Биография Гришки Булатова – готовый сюжет для Голливуда. Это его лицо мы видим на знаменитых кадрах документальной хроники про взятие Рейхстага. Эти кадры уже 70 лет крутят по ТВ каждый год к Дню Победы. Правда, закадровый текст ни словом не упоминает Булатова, а называет другие имена, известные всем еще из школьных учебников: Егоров и Кантария. Сохранилось и представление к награждению Григория Булатова званием Героя Советского Союза, но звезду он так и не получил. Кто и зачем так старательно вычеркивал имя первого знаменосца из военной истории? В родном Слободском Гришку Булатова помнят еще пацаном. – Он вырастал как из-под земли, когда что-то надо было, – то из речки кого-то вытащил, то соседке помог, – шустрый был невозможно, смелый и бесшабашный, – вспоминает соседка Булатова Нина Кошурникова. В 1941 году, когда началась война, Грише было 15. В 1942-м с фронта пришла похоронка на отца Булатова, и сын попросился на фронт – «мстить за батю». Ему отказали по малолетству. – На следующий год он приписал лишний год к своему возрасту и уехал воевать. Сначала рядовым, потом прибился к разведчикам, – рассказала внучка Булатова Настя. Разведке нужен был такой Булатов: мелкий, щуплый, ловкий, сообразительный. И отчаянно храбрый – к концу войны, когда Булатову было всего 19, у него было уже семь боевых наград, включая медаль «За отвагу». В апреле 1945-го Булатов был уже в Берлине, а 30 апреля в 14 часов 25 минут – на крыше Рейхстага с красным флагом. «Комсомольская правда» от 5 мая 1945 года напечатала рассказ очевидцев: «Везде были немцы. Наши бойцы в третий раз пошли в атаку и наконец ворвались в Рейхстаг, вышвырнули оттуда немцев. Тогда маленький, курносый, молоденький солдат из Кировской области, как кошка, вскарабкался на крышу Рейхстага и сделал то, к чему стремились тысячи его товарищей. Он укрепил красный флаг на карнизе и, лежа на животе, под пулями, крикнул вниз солдатам своей роты: «Ну как, всем видно?» И он засмеялся радостно и весело».

Секретный разговор со Сталиным

– Это позже многие водружали боевое Красное знамя под вспышки фотокамер и аплодисменты. Булатов был первым, кто ворвался на крышу Рейхстага еще под шквалом огня, когда шел реальный бой. У него даже знамя было не парадное боевое, а обычный штурмовой красный флаг. Говорят, непарадный флаг, как и несанкционированный подвиг закопченного в боях пацана, да и несерьезный вид самого героя – пилотка набекрень, распахнутые наивные глаза, веснушки, юный возраст – все это вместе повлияло на решение не делать достижение Булатова эпизодом официальной истории, – рассказала Sobesednik.ru Наталья Лихачева, заведующая слободским центром-библиотекой, которому земляки присвоили имя Григория Булатова. Официально знаменосцами Победы стали русский и грузин – Егоров и Кантария. Причем Кантария, когда давал интервью, не скрывал имени своего предшественника – затерявшегося в истории Булатова.

Булатов в Берлине перед демобилизацией (1949 г.)
Фото: архив редакции

Что же произошло тогда, в 1945-м? 3 мая Булатова и других снимал для хроники Роман Кармен – это видео Победы потом обошло весь мир. На следующий день приехал Жуков, поздравлял героев и фотографировался с каждым. Следующим этапом была встреча со Сталиным. Именно она изменила все. Точно известно, что с Гришкой Сталин коротко пообщался наедине после общих поздравлений. Будто бы вождь сказал парню: «Ты совершил подвиг. Теперь от тебя нужен еще один. Не рассказывай никому 20 лет. Потом – можно, и получишь за это двойную награду». – Слишком молод, наверное, был, чтобы делать из него всесоюзного героя, – считает внучка. – Говорят, что накануне встречи у Сталина все, кто брал Рейхстаг, выпивали-отмечали, но только по Булатову это было заметно с утра. Сталину не понравился его вид, да еще Гриша пришел без оружия – куда-то задевал свой автомат, чем рассердил Сталина, – привела Sobesednik.ru еще одну версию скульптор, которая выполняла барельеф Булатова на кладбище, Людмила Леденцова. Такого «негероического» героя советская пропаганда не могла утвердить. Как было все на самом деле, мог бы рассказать сам Булатов, но он 20 лет молчал, как и пообещал Сталину. – Была еще довольно темная история: после встречи у Сталина всех отвезли на дачу к Берии, где Булатов будто бы приставал к официантке, она написала на него заявление, и Григория посадили. Сам Булатов говорил, что это была подстава – для того чтобы его спрятать туда, где он точно не расскажет правду про Рейхстаг, – говорит Наталья Лихачева. Рассказывают, что по молодости лет Булатов попытался оспорить решение Самого и позволил себе возмущаться. «Они первые? Как так? А давайте переиграем в условиях реального боя, кто будет первым на крыше Рейхстага?» – якобы не унимался боевой пацан. Очень быстро герой Рейхстага вместо объективов кинокамер оказался в тюрьме. Кстати, говорят, тюремная верхушка проверила и поверила истории Булатова и, как гласит легенда, присвоила парню свое «звание» – вора, которое и утвердили соответствующей наколкой на груди. Других званий Булатов так и не дождался, несмотря на обещания Сталина.

https://www.youtube.com/watch?v=4XeJW7dEebY 

Земляк Булатова, поэт Александр Рева рассказал его историю в стихах, которые стали знаменитыми: «Не потрафил вождю биографией, рядовой, простецки солдатской? Не понравился географией – из глубинки поднявшись вятской?»

Жизнь после подвига

Слава так и не нашла героя. А жизнь Булатова после 1945-го пошла как будто не по тому сценарию. Он вернулся в родной Слободской, женился, родилась дочь. Работал мотористом на катере, рабочим на заводе. Временами продолжал «воевать». – Он был очень справедливым и, невзирая на личности, мог высказать правду в глаза. Мог вспылить. Мог вступиться даже за незнакомого ему человека, – вспомнил земляк Булатова Александр Рязанов. – Когда прошло 20 лет после войны, отец поехал в Москву, – рассказывает дочь Григория Булатова Людмила Григорьевна. – Уезжал с надеждой. Но его отправили обратно домой ни с чем. Стал выпивать, под рюмочку рассказывал всем, как брал Рейхстаг и как сам Жуков жал ему руку. Но ему тогда мало кто верил. Думали, фантазирует. В Слободском его стали называть не иначе, как Гришка-Рейхстаг.

Булатов Сталину не понравился
Фото: Russian Look

Булатов выпивал и скоро снова загремел в тюрьму за украденную по пьяни банку краски. Бедовый характер, который выручал на войне, подводил в мирное время. А обиду Булатов заливал водкой. – Жили они с мамой на грани нищеты – в деревянном доме барачного типа, топили дровами, за водой ходили на колонку. Однажды отец принес мне сапоги, которые нашел на помойке, так как мне не в чем было ходить в школу, а на покупку новых денег не было, – описывает семейный быт героя дочь Булатова Людмила Григорьевна. Гришка-Рейхстаг все чаще на людях возмущался несправедливостью, которая произошла в его жизни. В 1973 году в город приехали двое неизвестных в штатском, искали Булатова. О чем был разговор и что произошло дальше, неизвестно. На следующий день 47-летнего Гришку-Рейхстага нашли в петле. Официальная версия – самоубийство. Накануне Булатов ночевал у друга, сестра которого, Нонна Молчанова, говорит, что слышала, как Гришка-Рейхстаг пьяно плакал ночью за стенкой. – Он страдал от несправедливости, переживал, конечно, но при этом продолжал жить, был веселым, сохранял боевой настрой, – говорит внучка Булатова. – Соседи до сих пор помнят, как он зимой мог идти босой и нараспашку. Он же вообще ничего не боялся – ни врага, ни простуды. Из нашей семьи так никто и не поверил, что он сам удавился – не такой у него был характер. Мы всегда считали, что его устранили за то, что слишком много говорил. А опровергать советскую историю тогда было нельзя никому. Даже герою, первому водрузившему знамя над Рейхстагом.

Источник: http://sobesednik.ru/rassledovanie/20151128-grishka-reyhstag-pravda-i-lozh-o-pervom-znamenosce-pobedy 

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 23 листопада 2015

– В перший день ДКНС (по-російскому – ГКЧП. – Прим. ред.), 19 серпня, всі злякалисяі почали тікати. В Києві дуже мало залишилося опозиціонерів. Дехто скликав людей на Майдан, тоді вийшло, може, 100 чи 1000 людей. Але не можу сказати, що був сильний протест проти ДКНС.
Знаю, що у опозиції були настрої тікати, принаймні, у основної її частини. Степан Хмара не втік, Левко Лук'яненко, Вячеслав Чорновіл, Володя Філенко – це ті, кого я бачив на власні очі. В цілому десятки два було таких. Але 19 числа були й такі, що почали відновлювати членство в партії.

Я якраз в той день повернувся в Київ з Карпат, ще не знав, що сталося. У Москві путч 19 серпня, здається, о п'ятій чи шостій ранку почався. Я дізнався про це тільки вдень і відразу зібрав всі документи й апаратуру. Розуміючи, що за мною можуть стежити, почав шукати, де зможу сховатися. Мені треба було придумати місце схову, де я не з'являвся, принаймні, останні рік чи два, щоб кагебісти мене не зафіксували. Згадав товариша, з яким не спілкувався два роки, він жив на Оболоні. Тож я поїхав переховуватися до нього, передбачаючи, що перемога ДКНС цілком вірогідна, і тоді я «торжественно сяду на 15 лет». Ходили чутки, що існують списки тих, кого збираються посадити. Хтось мені сказав, що я у тому списку був на 142 місці. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але це виглядає логічно, якщо врахувати, що першими вони б посадили тих 123 депутати від опозиції. Тобто 123 місця були вже зайняті, а я тоді десь там як антирадянський західний агент 130-й чи 150-й міг би бути.
У товариша на Оболоні був приймач, ми зловили на ньому ВВС. Я послухав і зрозумів, що якщо в Москві воно працює, значить, ніхто нікого не заарештував і його не почали глушити. Значить, я тут ховаюсь, а люди-то працюють. Тож я з Оболоні замовив собі таксі, потім пересів в метро, потім знов в таксі, потім пішки – коротше, як шпигун добирався до печерських пагорбів. Нарешті ввечері 19-го мій голос вже лунав на ВВС. Потім ми себе хвалили, коли Горбачов вийшов з полону і його спитали, як він дізнавався про події в світі, то він сказав, що в нього був маленький приймач, він налаштовувався на ВВС – і так отримував інформацію про всі події. За це я налив собі чарку.
За мною справді стежили. 20 серпня мене вербували кадебісти, мали зі мною «люб'язні розмови», з яких можна було зробити висновок, що посадять обов'язково. Було два варіанти: або я маю на них працювати, або сяду. Це сталося в готелі «Русь». Вони вступили зі мною в двогодинний нерівний бій, з якого я таки вийшов переможцем. Звісно, мені було страшно, однак я вдав, що мені це все байдуже і я плювати на них хотів. Всередині я тремтів, але робив вигляд такого героя.
Далі відомо, що було – переміг Єльцин, 22 серпня путч закінчився, і постало питання про незалежність, яка, маю сказати, досить примарною виглядала. В той момент повірити в це було складно – все ж таки існував Радянський Союз, багатомільйонна армія, було КДБ, була міліція, внутрішні війська, райкоми, обкоми партій. І щоб вся ця громада програла – я, принаймні, не вірив. В той день, коли вони 362 голоси віддали за незалежність, я сидів в залі і не розумів, яка незалежність – зараз приїдуть два танки, стрельнуть пару разів, і на цьому все закінчиться. Я про це сказав сусіду. Мені здається, що ліворуч від мене сидів майбутній міністр інформації Зиновій Кулик. Я якось із посмішкою промовив: «Що вони роблять?! Нічого із цього не вийде».
Тобто це було трохи зненацька. Не сказавби, що 23 чи 22 серпня були якісь широкі розмови про незалежність. Всі ще жили вчорашнім чи позавчорашнім днем – шукали тих, хто підтримав ДКНС однозначно. Я тоді виклав на радіо ВВС промову першого секретаря Кримського обкому партії, який сказав, що ми підтримуємо ДКНС. Кравчук запросив нас – іноземних кореспондентів, – щоб дізнатися, що Захід думає про ці всі події. Ми тоді сказали, що на Заході очікують більш жорсткої реакції на події в Москві. Кравчук раніше заявляв, що в Україні діють свої закони і ніякого ДКНС тут не існує. Але Захід хотів, щоб була більш чітка підтримка Єльцина. Заступником голови Верховної Ради тоді був харків'янин Володимир Гриньов, я сидів у нього в кабінеті, ми радилися, він був на прямому зв'язку з Єльциним. Єльцин постійно телефонував і питав, що думає Україна. Гриньов відповідав, що ми ніяк не можемо проголосувати за беззастережну підтримку.

Комуністи насправді теж хотіли незалежності – незалежності від Єльцина. Він проводив потужну антикомуністичну лінію в Росії. Тому наші комуністи хотіли нібито сховатися за незалежністю, щоб лишитися при владі, бо якщо би продовжував існувати Радянський Союз, то влада Єльцина, а отже і його «антикомунізм», поширилися б на всю «радянську» територію, включно з Україною.
Була така історія в кінозалі (в підвалі у Верховній Раді є кінозал): 24 серпня вранці там зібралася так звана «Група 239» – це якраз ті люди, які складали комуністичну владу. Вони завжди могли «пропхати» потрібний закон, тому що, як відомо, для цього необхідно 226 голосів. Вони вибрали кінозал, бо це було одне з найбільших приміщень, я туди теж пішов. Голова комісії – Станіслав Гуренко – намовляв їх голосувати за незалежність, натякаючи, що в іншому випадку буде горе всім, а так можна проголосувати, і буде незалежна Компартія України, а не складова частина Компартії СРСР. Таким чином вони врятують себе. Проти цього виступали суворі, ідеологічні, дуже заангажовані члени партії. Вони сильно сперечалися, казали щось у дусі «никогда, потому что мы – коммунисты, за нами будущее» й інші красиві слова, які промовлялися впродовж останніх 70 років. Але й були зважені люди, які пропонували всім таки проголосувати «за».
Паралельно цій дискусії, суперечки також точилися й усередині так званої «Народної Ради» – антикомуністичної опозиції. Там було щось 120 «шабель». Деякі з цих депутатів – не більше п'яти загалом – наполягали на тому, що спершу має відбутися декомунізація і лише потім незалежність. Вони були переконані, що із Комуністичною партією незалежність нічим добрим не обернеться.

В день прийняття Акту про незалежність в мене ще в голові було таке, що за рік до цього – за рік і місяць – 16 липня була прийнята Декларація про державний суверенітет, і це нічого не змінило. Взагалі нічого. Тому, коли проголосували за державну незалежність, я подумав, що це десь таке, як і державний суверенітет – нічого не зміниться. Та й більшість людей, мені здається, бачила незалежність як конфедерацію. Думали, що і гроші будуть спільні, і армія, тобто важливіші чинники незалежності люди не усвідомлювали. Наступні дні були присвячені тому, щоб Україна позбулася ядерної зброї. Бо в той же ж день, 24 серпня, вона формально стала четвертою в світі ядерною потугою, з цим треба було щось вирішувати.
Потім відкрили двері ЦК Компартії України (це там, де зараз Адміністрація президента). Так я зміг оглянути шифрувальні кабінети, кабінет першого секретаря. Тоді дізнався, яке було кодове шифроване слово для ЦК КПРС, і дуже реготав. Шифрувальне відділення знаходилося поруч з кабінетом першого секретаря ЦК Компартії (начальника України фактично), я почав нишпорити у картотеках і дивитися шифри. Так от, політбюро ЦК КПРС мало скромний шифр – «Олимп». Щоб ніхто не мав сумніву, що вони себе чули як боги, сиділи в Кремлі як олімпійці.
Коли я блукав у ЦК, це було дуже смішно, бо там майже нікого більше не було, стояла повна тиша. Якраз збирався мітинг, і я на нього не пішов – лишився оглядати будівлю. Зустрів двох знайомих депутатів, один з них каже мені: «Пішли». Я питаю: «Куди?». – «Та пішли, потім побачиш». Ми піднялися пішки на останній поверх, там була хитка драбина, що вела на горище, залізли на самий дах, де висів червоний прапор. Хтось сказав: «Треба знімати цю ганчірку», і ми це зробили. Так я взяв участь у знятті червоного прапору з ЦК Комуністичної партії України.
Ще був цікавий момент, коли тільки ЦК відкрили, десь 25 серпня. В його приміщенні стояв комутатор, біля якого сиділо два офіцери КДБ. Я зайшов і спитав: «А тут від вас можна замовити Лондон? Замовте мені Лондон». І уявіть собі, це в ЦК! Я прямо звідти передав репортаж на Російську службу ВВС. Коли я вийшов звідти, побачив дивну людину років 65 у білій сорочці – у ЦК всі ходили в білих сорочках і чорних костюмах, такі всі красиві, – і він стояв ошелешений, м'яко кажучи. Мені навіть стало його шкода. Я збагнув, що він, очевидно, тільки повернувся з відпустки – десь на ставку, мабуть, був, де немає ні телебачення, ні радіо, і просто не міг знати, що відбувається в країні. Тож цей працівник з портфелем, як завжди, прийшов на роботу в ЦК, а тут ходять якісь журналісти патлаті, відкривають кабінети, нишпорять. Я тоді підійшов до міліціонера, що стояв неподалік, і сказав: «Викличте швидку допомогу, бо зараз цей чоловік втратить свідомість». А чоловік з портфелем просто закляк, спершу зробив пару кроків, зупинився і став, як вкопаний. Мабуть, години дві так простояв. Треба розуміти, чим тоді було ЦК – це нерушима глиба, непідступний мур. І от він впав. Так вся історія цього чоловіка закінчилася в один день.
З 19 по 29-30 серпня всі ці події досить перемішані були. Я не можу сказати, що 24 серпня був особливим днем, досі не можу зрозуміти, чому саме цю дату вибрали для відзначення Дня незалежності. Так, тоді незалежність прийняв парламент, але фактично День незалежності – це перше грудня, коли відбувся референдум, і 91 відсоток проголосували за незалежність. Дискусії про дату святкування незалежності тривали і після 24 серпня, і після 1 грудня. Найпереконливіші аргументи, чому краще відзначати саме 24 серпня, були у Дмитра Павличка, який мав тоді досить великий вплив на Кравчука і на політику загалом. По суті він сказав, що влітку буде класно гуляти – тепло і приємно.
Але якби в грудні 1991-го люди не підтримали те, що 24 серпня прийняв парламент, яка тоді була б незалежність? Така вірогідність була, бо десь за півроку до цього, на так званому березневому референдумі, мені здається, близько 73 відсотків проголосували за збереження оновленого Союзу. В історичному розумінні це було, як вчора. Але допомогла «ковбасна психологія»: 1991-й був роком, коли в Україні було що їсти і навіть що купувати в магазинах – хоча би ті ж телевізори. Україна тоді для Росії була як Туреччина для Радянського Союзу в свій час, коли туди їздили за дублянками для спекуляцій. Росіяни в Україні купували ковбасу, телевізори й інше, і везли їх у Москву, бо там нічого не було. Українське телебачення це показувало, і люди розуміли, що ми живемо набагато краще, ніж росіяни, тож якщо буде незалежна країна, то так житимемо і далі. Фактично громадяни, ідеологічно налаштовані проти Радянського Союзу, складали абсолютну меншість. З іншого боку, на перших виборах за Чорновола проголосували близько 25 відсотків, тобто через три місяці після незалежності кожен четвертий українець був більш-менш ідеологічно налаштований проти Радянського Союзу.

Першого грудня багато хто мене питав, скільки може бути голосів за незалежність. Я до цього багато їздив по різних областях України і відчув, що більшість буде однозначно, але вважав, що оптимальна програма – це більше 50 відсотків, а програма ідеальна для антикомуністів – це кваліфікована більшість – 66-67 відсотків. Коли я дізнався, що 91 відсоток, то не міг повірити. Ніхто не думав, що буде 91! Але треба цій цифрі вірити через те, що тоді ще ніхто не вмів займатися маніпуляціями, ніхто не знав, як фальсифікувати.
Незалежність – це не коли ти сам кажеш, що ти незалежний, а коли люди навколо визнають тебе таким. Всі дипломатичні визнання України сталися вже після 1 грудня. Того дня ми зустріли Катю Чумаченко (дружина президента Ющенка), вона запросила нас на прийняття в готелі «Либідь». Там був Нестор Гайовський, який тоді виконував посольські функції, оскільки Україна ще не була незалежною, в неї не могло бути послів в повному розумінні. Він оголосив, що Канада визнає результати референдуму і визнає Україну як незалежну державу. Це було, по суті, перше міжнародне визнання незалежної України.

Дуся http://dusia.telekritika.ua/intervju/29789/_taijnyij_agent_zapada___mykola_veresen_o_nezavisimosti__verbovke_kgb_i_shifrah_tsk_kpss 
Фото: espreso.tv, bigfoto.in.ua, istpravda.com.ua

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 22 листопада 2015

Хлопчина із Дрогобича, син звичайного солевара був обраний ректором університету Болоньї — найстарішого в Європі.

Жити в епоху, де прописані Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Дюрер, Коперник, Війон, Роттердамський, Колумб, Рабле, і залишити хоча б якийсь слід у науці чи мистецтві - це вже чимало. А коли цей слід видно й через віки, то він - справді значущий. Перший доктор із Русі Юрій Котермак, який обрав собі за псевдонім назву рідного міста - Дрогобич, невтомною працею, різнобічним талантом відчутно прислужився розвиткові науки й культури доби Відродження. Його ім'я знане у вчених колах Італії, Франції, Польщі, Німеччини. Примхлива доля розпорядилася так, що на батьківщині Юрія Дрогобича - в Україні - про нього довідалися порівняно недавно: на межі 20-30-х років минулого століття.

У сім'ї убогого дрогобицького ремісника Михайла Котермака народився хлопчик, якого нарекли Юрком. Хіба могли рідні й гадку мати, що син стане доктором медицини, філософії та ще й ректором університету на далекій чужині? Мати, змучена тяжкою щоденною працею, померла, коли Юрко був ще малим. Ріс він із батьком і старшою сестрою. Разом з іншими сусідськими хлопчаками, ходив учитись грамоти до дяка церкви Св.Юра. Швидко навчився не тільки читати псалтир і часословець, а й писати. Старенький монах Євтимій, який доживав віку при церкві, давав допитливому хлопцеві читати житія Києво-Печерських угодників. Багато часу старий чернець приділяв перевірці пасхалій - календарних таблиць, за якими вираховували дати рухомих церковних свят у різні роки. Юрко старанно вчив латинську мову, яка вживалася тоді не лише в усіх вищих школах Європи, а й у магістратах галицьких міст, у громадських і земських судах Галичини та Поділля. Знання латини й іноземних мов ставали у пригоді, щоб знайти роботу в купців, які все частіше приїжджали до їхнього міста. У XIV-XV ст. Дрогобич мав тісні стосунки з Італією, особливо з містами Флоренція та Генуя. Італійці були майже беззмінними управителями й головними працівниками місцевої солеварні. До Дрогобича приїжджали купці як з Італії, так і з інших країн Європи. Юрко уважно слухав розповіді італійців про їхню батьківщину. І в його голові зароджувалася думка і самому помандрувати в далекий світ - до Флоренції, Венеції та Болоньї.

Після смерті батька Юрію запропонували найнятися писарчуком до львівської контори пана Айнольфа. Львів - колишня столиця галицько-волинських князів - справив на нього величезне враження. Зранку й до вечора юнак працював у конторі й на складах, рахував товари, переписував реєстри витрат і прибутків. Роботи було багато - хазяїн вів велику й різноманітну торгівлю. В його будинку можна було побачити купців з багатьох міст і країн. У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Проте його мрією був університет. У XV ст. вищі школи існували у багатьох країнах Західної Європи. Майже всі вони складалися з чотирьох факультетів: богословського, юридичного, медичного та "артистичного", де вивчали "Артес лібералес" - сім "вільних мистецтв". До них належали предмети тривіуму (граматика, логіка, риторика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, філософія). Найближчим до України був університет у Кракові.

Попросивши розрахунок у пана Айнольфа, Юрій на початку 1469 року пристав до купецької валки, що вирушала зі Львова на Захід. Він зробив найнижчий внесок - один грош; склав присягу на вірність університетським статутам і звичаям й офіційно став студентом артистичного ( або філософського факультету). Бідніші студенти, щоб звести кінці з кінцями, бралися за будь-яку роботу. Серед них були переписувачі книг, палітурники, слуги професорів та багатих студентів, келнери по винарнях і курсори-посланці, які розносили листи з Кракова до інших міст. Найкраще було тим, які влаштовувалися вчителями у парафіяльних школах або давали приватні уроки. Юрій не цурався ніякої роботи. У списках вступників до цього закладу за 1411-1600 рр. вдалося відшукати принаймні 32 вихідців з Дрогобича. Завершувала курс навчання й отримувала наукові титули лише незначна частина студентів. Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а 1472-го - магістра свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у доланні труднощів. Із 208 юнаків, які разом з ним вступили до університету, бакалаврами у 1470-1471 навчальному році стали 66 чоловік, а ступінь магістра отримали у 1472-1473 лише 9 з них.

Щоб отримати звання магістра, бакалавр Юрій Котермак мусив прослухати всі обов'язкові лекції, серед яких чільне місце займало коментування творів Арістотеля: "Метафізика", "Етика", "Політика", "Економіка", "Фізика" та ін. Крім того, Юрій відвідував лекції з арифметики, музики, теорії планет, геометрії за Евклідом. Цікавився астрономічними спостереженнями, вчився складати астрологічні прогнози. Багато часу він приділяв вивченню астрологічних теорій. Складав астрологічні передбачення, за що отримував непогану платню від світських і духовних панів, які без поради астрологів не починали жодної значної справи. Через два роки після присудження бакалаврського ступеня Юрій склав магістерський екзамен й виїхав продовжувати навчання до Італії - у славетному Болонському університеті. Сюди звідусіль приїжджали юнаки, які прагнули отримати освіту в одному з найзнаменитіших навчальних закладів Європи. Далеко поза межами Італії славились болонські медики, астрономи, філософи. То була доба Відродження - яскрава сторінка в історії культурного розвитку людства. Посилився інтерес до творів стародавньої Греції та Риму. Італійські гуманісти, ставлячи в центр уваги людське життя, звернули свій погляд до людини з її пристрастями, радощами і болями.

У Болоньї Юрій з захопленням удосконалював свої знання. Він здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше - й медицини. У списках лекторів Болонського університету вказується, що в 1478-1482 навчальних роках він читав так звані ранкові лекції з астрономії. Разом з тим продовжував опановувати й медицину. Щоб стати доктором медицини, треба було студіювати цю науку чотири роки. Отож, виступаючи на заняттях з астрономії як доктор вільних мистецтв і професор, на лекціях з медицини Юрій Дрогобич сидів на студентській лаві. Астрономія, що її викладав доктор Юрій, і медицина, яку він студіював на лекціях, у ті часи тісно пов'язувались між собою. Кожен лікар мусив розумітись на астрономії, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, коли можна здійснити операцію, пустити кров, коли найкраще діють ті чи інші ліки. Вважалося, що "лікар без знання астрології подібний до ока, позбавленого здатності бачити". У той самий час природничі науки дедалі тісніше пов'язувалися з філософією. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія. Італійський історик Карло Калькатерра назвав її гуманістичним натуралізмом медиків, підкреслюючи, що викладання медицини стало засобом" розвитку "природничого, земного, гуманістичного світогляду". Так трактувалися твори класиків медицини, астрономії та філософії - Арістотеля, Ібн-Сіни, Ібн-Рошде. Медики послідовно відрізняли "філософію надприродного", побудовану на незбагненній для людського розуму вірі, - від філософії природи, яка намагалася раціонально пояснити природні явища. Ставши професором Болонського університету, вчений з України не міг залишатися осторонь тих наукових течій, що здобули загальне визнання в цьому навчальному закладі.

На одній кафедрі з Юрієм Дрогобичем викладав Джіроламо Манфредо - відомий астроном і медик, який у ті часи був гордістю Болонського університету. На дрогобичанина міг мати вплив також філософ і медик Джованні Гарцоні. Якщо спершу Болонський університет славився своєю знаменитою юридичною школою, то згодом, у XV ст., зросло значення так званих мистецтв, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і, особливо, медицини. У 1481-1482 рр. Юрія Дрогобича обрали ректором "університету медиків, артистів у Болоньї". До його обов'язків входило стежити за дотриманням університетських статутів, готувати з професорами розклади лекцій, заповнювати вакансії, встановлювати порядок оплати професорів, контролювати їхню роботу, розподіляти лектури й організовувати диспути. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був "головою університету". До того ж мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету, передусім над студентами.

У 1482 р. Ю.Дрогобич здобув звання доктора медицини. Поряд з навчанням і викладацькою діяльністю він писав наукові праці. У відділі латинських манускриптів Баварської державної бібліотеки в Мюнхені серед матеріалів з колишньої князівської книгозбірні зберігся в рукописній копії Юріїв прогностик на березень-грудень 1478 року. Він був присвячений правителеві Болоньї Джованні II Бентівольйо і містив, крім астрологічних віщувань, обчислення днів зміни фаз місяця та орієнтовний прогноз погоди. Ілюстрацією до тексту служила схема розташування планет у 12 "небесних домах" на 12 березня 1478 року. Цю працю нашого земляка власноруч переписав знаменитий німецький гуманіст Гартман Ше-дель - автор славнозвісної "Хроніки світу". В іншій праці Юрія Дрогобича є "оцінка" сонячного затемнення 29 липня 1478 року. Вона містить географічні відомості про Східну Європу (в т.ч. про Білорусь), цитати з творів Сенеки й Петрарки. Зберігається рукопис у Національній бібліотеці в Парижі. Ймовірно, Юрій Дрогобич підготував ще кілька подібних праць, але лише одну з них було надруковано - трактат "Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету". Юрій Дрогобич є ровесником книгодрукування, фдне з провідних місць у європейському друкарстві зайняла Італія. У Римі вийшла перша друкована книга українського автора - доктора Юрія Котермака з Дрогобича. Збереглося тільки два примірники: один належить бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, другий є власністю Штутгартської бібліотеки, але постійно знаходиться у бібліотеці богословського факультету Тюбінгенського університету.

Перша друкована книга, написана автором з України, за своїм рівнем не поступається аналогічним тогочасним західноєвропейським виданням. За формою і змістом "прогностична оцінка поточного 1483 р." є астрологічним календарем, який на підставі взаємного розташування світил і оцінки різних небесних явищ передбачає земні події. В ті часи, а також пізніше, у XVI-XVII ст., такі видатні мислителі й дослідники, як Джордано Бруно, Тіхо Браче, Френсіс Бекон, Йогансес Кеплер, Томмазо Кампанелла ставилися до астрології як до справжньої науки, вважаючи, що розташування зірок, планет має вплив на долю людини. "Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського ." (Ю. Котермак ) Юрій Котермак визначає з точністю до кількох годин час двох місячних затемнень - увечері 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року. Він подає перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року. Заслуговують на увагу й відомості автора з географії. На початку першого розділу йдеться про взаємне розташування Сонця і планет у країнах і містах Європи залежно від географічної довготи. В одному з наступних розділів автор називає країни, яким "загрожує війна", серед них - "місцевості біля берегів моря і навпроти Малої Азії, такі, як Русь, Поділля, Волощина й місцевості татар". Про Сілезію вчений пише у підрозділі "Про становище Польщі". Водночас він наголошує, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє "Руське королівство", колишні володіння Галицько-Волинського короля Данила. Таким чином, незважаючи на окремі помилки, прогностик Юрія Дрогобича знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. Чимало висновків автор зробив на підставі спостережень за тогочасним політичним життям. Так, у 1486-1487 рр. Юрій Дрогобич остаточно вирішив повернутися на батьківщину.

Радість зустрічі з рідним краєм була затьмарена сумними новинами: протягом останніх років жорстокі татарські набіги спустошили Переяславщину, південну Київщину, Брацлавщину. Серце його обливалося кров'ю, коли слухав про спалені міста і села. Щоб порвати пута ненависної неволі, треба було боротися з духовним рабством, поширювати в народі освіту. Тому Юрій вирішив: він поїде до Кракова, щоб допомагати землякам одержувати освіту в найближчій до України вищій школі. І знову доводилося прощатися з п'янким повітрям України . 3 1488 р. Юрій Дрогобич читав лекції з медицини, астрономії в Краківському університеті. Якраз у ті роки ці предмети студіював там Микола Коперник. У викладанні медицини Ю.Дрогобич надавав важливого значення поєднанню теоретичного навчання з практикою лікування. У тогочасному Кракові дипломованих лікарів було лише кілька, а лікуванням займались найбільше знахарі і цирульники. Документ 1492 р. свідчить, що він навіть здобув титул "королівського лікаря". Викладацька діяльність і широка медична практика не заважали Ю.Дрогобичу займатися дослідженнями з астрономії. Саме в цей час він написав науковий трактат з шести розділів про сонячні й місячні затемнення "Юдіціум прогностікон" . У рукописі йдеться про вплив сузір'їв у різних географічних широтах, в зв'язку з чим подаються відомості з географії Західної та Східної Європи, Близького Сходу, а також про значення для оцінки наслідків затемнень й розташування сузір'їв. Цією працею зацікавилися вчені Франції, Німеччини, Італії. Рукописна копія даного трактату збереглась у Паризькій національній бібліотеці. 4 лютого 1494 року перестало битися серце вченого, випало перо з його працьовитих рук. І довелось йому спочити вічним сном не на любій батьківщині, а під холодним небом чужини.

Як учений Юрій Дрогобич творчо розвивав теорію й практику провідних представників науки: від античності до його часів. Г'ідна подиву географічна обізнаність Юрія Дрогобича. У працях ученого окреслюється місцезнаходження десятків країн Європи, Азії, Північної Африки, визначаються координати багатьох міст. Аналога такій енциклопедичності не знаходимо в усій східнослов'янській науці й культурі XV ст. Воістину: перший доктор із Русі.

Джерело http://ua.textreferat.com/referat-15458-1.html