Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 21 лютого 2016

Після перейменування, площа Дзержинського в Дніпродзержинську стала носити ім`я  Калнишевського. Хто ж він такий Петро Іванович Калнишевський?

Петро Калнишевський - останній кошовий отаман Запорозької Січі

Сьогодні в історії України Петро Іванович Калнишевський вважається видатною історичною постаттю. Але так було не завжди. Пам'ять про останнього кошового отамана Запорозької Січі стала відроджуватися лише в 1980-х роках за часів перебудови, коли знято було заборону на дослідження окремих сторінок в історії козацтва.

Останній кошовий отаман Петро Калнишевський прожив 112 років (1690-1803), рубежі трьох століть - XVII, XVIII і XIX пройшли через його долю. Цей міцний тілом та духом чоловік провів останні 27 років в ув’язненні на Соловках. При чому перші 16 років - в одиночній кам’яній камері. Проте достовірні дані, підтверджені архівними документами про його діяльність, відомі лише за час його перебування в останній Запорозькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й існувала в 1734-1775 роках. Цей період біографії Калнишевського став відомим передусім завдяки унікальному архіву Коша Запорозької Січі, що чудом зберігся до нашого часу. Період 25-річного перебування Петра Калнишевського в ув'язненні в Соловецькому монастирі, де він і закінчив своє життя, відбито в документах архівного фонду архангельського губернатора та інших архівів.

Батьки Петра Калнишевського, очевидно, прийшли на Сумщину з правобережної України у 1620-30 рр. 17 ст. Про ранній період його життя знаємо тільки легенди та усні перекази. Впевнено можна сказати, що народився Петро в 1691 році у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. У зрілі вже роки Петро Калнишевський побудував у рідному селі церкву. В документах, пов'язаних із її будівництвом, фіксується місце народження Калнишевського та ім'я його батьків: мати Агафія, батько - Іван. У нього були двоє братів (Петро найстарший у сім’ї). Відомо, що одного з його братів звали Степаном.

Ім'я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років XVIII ст., коли він займає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім - військовим суддею, тобто третьою особою після кошового отамана, яка входить до складу Коша (запорозького уряду). З 1762 р. - він короткий час був кошовим. І, нарешті, в 1764-1775 роки Калнишевський - беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю упродовж десятиліття, що передувало катастрофі - остаточному знищенню російським царизмом Запорозької Січі. Як військовий діяч Петро Калнишевський брав активну участь у російсько-турецьких війнах 1735-1739 і 1768-1774 роках, відзначився разом з запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, Бахчисараю, Хаджибею та ін.

Заслуги Петра Калнишевського перед Україною неоціненні. За час керівництва Січчю, він створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За 10 років кошового отаманства Калнишевського з’явилося на Запоріжжі 45 нових сіл, 4 000 хуторів земельників, у яких до 1775 року було населення близько 55 тисяч чоловік.

Він запроваджував хліборобство, нові форми господарювання, земельники. Це якщо порівняти з сучасністю, очевидно, що це були такі фермерські господарства, і там розвивалося не тільки хліборобство, а й тваринництво, і інші види господарської діяльності. Діяльність кошового залишилась навіки уславленою у приказці: "Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш".

Територія Підпільненської або Нової Запорозької Січі називалася "Вольності Війська Запорозького" і займала великий простір на південь від річок Тясмина та Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.

А ще кошовий отаман приділяв велику увагу розвитку культури та духовності. Його коштом було споруджено понад 30 православних храмів, зокрема, церкви у Лохвиці, у Межигірському монастирі, у Ромнах, у його зимівнику (нині село Петриківка). В роки його перебування кошовим отаманом Кіш фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковськ) та в селах Поорілля (Могилів, Бабайківка, Личківка, Гупалівка та ін.). При монастирях та церквах діяли школи та шпиталі для знедолених. Троїцькому собору Калнишевський подарував величне Євангеліє півметра висотою, 32 см шириною, і воно на той час коштувало 600 карбованців золотом. Зараз це Євангеліє знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї.

За запровадження незалежної економічної політики та обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року. Самого Калнишевського і декількох представників козацької старшини було заарештовано, а їхнє майно конфісковано. Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п'ять рядових. Везли його через Москву інкогніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд. На Соловках він перебував 25 років одноосібно в темниці, але гордо переносив жахливі умови перебування, жодного разу не звернувшись за помилуванням.

Російський діяч Колчин описує, в яких умовах там міг перебувати в’язень. “Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини, заввишки з сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце, вершків шість в квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався подивитися крізь вікно на світ Божий, то бачив, що одне кладовище прямо перед вікном”.

Є свідчення, що в’язня не відпускали з цієї камери навіть за природною потребою. Лише один-два рази на рік у Великий піст та в Успенський піст його під конвоєм водили до церкви говіти, і при цьому конвоїри застерігали людей, котрі намагалися до нього заговорити, що з цим чоловіком не можна розмовляти. Є й такі свідчення, що там в’язня заїдали пацюки, нападали цілими юрбами на нього. Він не мав, чим відбитися. А для того, щоб дати палицю, посилали клопотання аж до Петербурга.

Лише після амністії нового імператора Олександра I у 1801 році, він вийшов на волю немічним старцем і останні 2 роки свого страдницького життя прожив серед ченців цього ж монастиря. 2008 року Помісний Собор УПЦ КП благословив приєднання праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих. Пам'ять праведного Петра Багатостраждального відзначають 14 жовтня в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ

Про те, як Петро Калнишевський восьмирічним хлопчиком потрапив на Січ, існує легенда, яка була записана у 1969 році:

"Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка "носогрійкою".

— А куди ж ви йдете? — той до них. — На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене з собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що "носогрійку" йому позичив.

— Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже? — спитав сотник.

— А нема в мене батька, — похнюпився Петрусь.— Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де "Луг — батько, а Січ — мати", і побрела череда в село сама, вже без пастуха..."

Цікаві факти

* Петро Калнишевський визнаний видатною історичною особою, входить до числа 100 найбільш відомих в світі українців.
* Постать Петра Калнишевського є однією з головних у системі образів історичного роману "Журавлиний крик" сучасного письменника Романа Іваничука.
* Його людські якості добре розуміли запорожці, 10 разів поспіль обираючи кошовим отаманом.
* Коли Калнишевський був випущений з камери, то на тих радощах, якщо це можна назвати радістю, він для місцевого монастиря придбав Євангеліє, котре коштувало 2 435 рублів, воно важило десь біля 40 кг.
* В 1773 році йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії.
* У 1991 році при в'їзді до міста Ромни, на місці, де до 1908 року знаходилася Покровська церква, йому встановлено пам'ятник.
* 28 червня 2004 року було встановлено пам'ятник Петру Калнишевському на території Соловецького монастиря.
* 10 лютого 2009 року відділу прикордонної служби Сумського прикордонного загону «Шалигіне» присвоєно ім'я Петра Калнишевського.
* 24 жовтня 2012 року пам'ятник Петру Калнишевському відкрили на Сумщині.
* 29 березня 2012 року Національним банком України введена до обігу срібна пам'ятна монета номіналом 10 гривень. Монета належить до серії "Герої козацької доби".
* 23 грудня 2014 року Українська Православна Церква Московського патріархату приєднала до лику святих Петра Калнишевського.
* 19 лютого 2016 року одна з вулиць Житомира названа ім'ям Петра Калнишевського.

Пам`ятник Калнишевському в центрі Недригайлова Сумської області. Фото В.Рєзніченка.

Підготував Віктор КУЛЕНКО

Джерело:

referatua.org.ua
radiosvoboda.org
litsa.com.ua

Фото Вікіпедія

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 12 лютого 2016

11 лютого, в музеї історії Дніпродзержинська презентували виставку під назвою "Опір геноциду". Першими відвідувачами стали студенти міського вищого професійного училища, які познайомилися із стендовою виставкою,  надану Українським інститутом національної пам'яті і підготовленої разом з Центром визвольного руху, а також комітетом увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932/33 років. Виставка доповнена матеріалами історії Кам'янського (так тоді називалось наше місто). При створенні виставки використані матеріали з центральних архівів СБУ, архівів різних областей України. Значна кількість матеріалів виставлених на стендах, оприлюднені вперше.

Завідуюча відділом науково-освітньої роботи музею Ольга Олексіївна Мащенко розповіла про історію виникнення державності нашої країни, починаючи з 1917 року, коли на хвилі народного недовольства бло скинуто династію російських самодержців Романових. У березні місяці того ж року на території України було створено Центральну Раду. Перший документ цього органу зачитав Володимир Вінниченко, в майбутньому голова генерального секретаріату Центральної Ради. В Універсалі йшла мова про те, що український народ має повне право на визначення власної долі. Але все це в рамках існуючої Російської держави. Коли в жовтні 1917 року до влади прийшли більшовики, то Центральній Раді стало зрозуміло, що з ними не може бути сумісний шлях. Тоді було створено Українську Народну Республіку. Але знову-таки, на правах автономії в Російській державі. Врешті решт 22 січня 1918 року Михйалом Грушевським, головою Центральної Ради України, було оприлюднено четвертий Універсал. В цьому документові говориться про те, що Україна незалежна держава, яка далі йде своїм власним історичним шляхом. Але це не сподобалось північному сусідові.

В експозиції представлений наказ по російській армії, підписаний 28 січня 1918 року Михайлом Муравйовим, командуючим групою більшовицьких військ на Київському напрямку. "Эту власть мы несем с далекого Севера на острие своих штыков", - сказано мовою оригіналу. В документі йдеться про те, що вони будуть і надалі підтримувати більшовицьку владу силою зброї. Будучи прихильником гасла "Росія єдина, велика і неподільна" Муравйов був затятим противником "українізації", а "українців" вважав "зрадниками-мазепинцями" і "австрійськими шпигунами". Війська Муравйова проводили масові репресії проти української інтелігенції, офіцерів, буржуазії, говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно.

На одному із стендів є фотографії керівників різних повстанських об'єднань, які діяли на території України 1918-1921 роках. Звичайно, більшовики їх називали бандитами (в Середній Азії басмачами. - прим. автора). Що ж відбувалося в ті часи у Кам'янському? В більшовицьких донесеннях писалось: "В Камянском отношение к советской власти настороженное, безразличное, глухо враждебное. Широки петлюровские настроения". 3 жовтня 1920 року загін кам'янських робітників, які поїхали до Криничок забирати хліб, який їм був потрібний, щоб годувати себе і направляти Червоній Армії, вступив у бій. Бій відбувся на центральній площі села біля церкви. Говорили, що там діяла банда Брови, в якій було, по одним даним 30 осіб, по іншим - 50. До дому привезли десятеро загиблих кам'янчан. Скілько загинуло жителів Криничок історія замовчує. Ось таке творилося по всій Україні.

в 1922 році був створений СРСР, до складу якого ввійшла Українська Радянська Соціалістична Республіка. Вона формально проголошувалася незалежною союзною республікою. В 1923 році було прголошено політику українізації. Українізація керуючого політичного апарату. Усі повинні були здавати іспити українською мовою. По країні пройшов рух за ліквідацію неписемності. Кількість грамотних зросло на 30-35%. До кінця 20-х років це був час розквіту української культури. В Кам'янському в 1932 році усі школи були українські, але в них були російські, польські, єврейські класи.

Трагічний адепт революції, один з основоположників пореволюційної української прози Микола Хвильовий був комуністом, сприйнявшим радянську владу. Але з часом він зрозумів, що між теорією і практикою величезна прірва. І тоді він висуває гасло "Геть від Москви!". В політиці його підтримав Олександр Шумський, який входив до партії українських боротьбістів. Шумський критикував надмірній централізації, підкоренню всьому Москві і вважав, що треба з цим покінчити. Доля цих людей трагічна. Хвильовий покінчив життя самогубством, Шумський помер в засланні в Росії.

Перекреслив розквіт українізації, поширення національної думки циркулярний лист, датований 1926 роком, в якому говориться, про те що в Україні надмірно розвивається національний рух, надмірно проводиться українізація. Наступ розпочинається з так званої "шахтинської справи". Примусове залучення до колгоспів мало великий опір. В 1928 році по всій Україні прокотилися "бабські бунти". Жінки повстали проти того, що з кожної сім'ї забирали продукти, реманент. В документах, які представлені на виставці вказано, що в країні з'явився новий прошарок більшовиків-дворян, яких стало надмірно багато і яких вже селяни не можуть прокормити. В 1930 році повстанський рух охоплює всю Україну. На діаграмі показано, що майже один мільйон горомадян приймали участь в ньому. До речі, на діаграмі показано скільки людей брали участь в русі в інших республіках СРСР. Трохи менше ніж в Україні їх було на Кубані та Північному Кавказі.

Збройне повстання в 1930 році відбулося в селі Кругле Старобельської округи (сучасна Луганська область). На його придушення були кинуті війська. Сторінки судових справ свідчать про повстання, які відбувалися в селах на території нинішньої Одеської області, а також Павлоградського, Петропавлівського і Близнюківського районів. Повстали проти державних контрактації, по яких кожен селянин мав віддавати зазначену кількість зерна, молока, картоплі, м'яса, яєць, овочів, фруктів, меду, риби і т.п. Як після стягнення до держави, могли прогодуватися багатодітні сім'ї. На придушення триденного беззбройного павлоградського повстання були кинуті з Дніпропетровська загін ГПУ і 200 міліціонерів.

Представлені документи подій, які відбувалися в той час в Кам'янському свідчать, що в 1926 році в селі Аули під час комсомольських зборів було вбито їхнього ватажка Миколу Заварихіна. На сторінці спогадів Миколи Івановича Начального, заступника голови Кам'янської районної ради, розповідається, що в 1926-1929 роках в районі було дуже неспокійно. Наприкінці 1929 року повстання відбулися в Криничках, Аулах. Зібралося три тисячі осіб. Він, як представник влади, що був направленний в Аули, пообіцяв людям, що передасть їхні вимоги в керівництву Катеринославської губернії. Але Начальному віддали наказ розігнати за допомогою озброєних міліціонерів бунтівників.

На інших стендах представлені документи про спротив владі на Одещині, Черкащині, Чернігівщині. У 30-х роках на території України відбулося понад чотири тисячі протестних виступів. Селяни виходили з колгоспів, саботували виконання планів хлібозаготівель. Справа доходила до збройного повстання. І якщо в багатьох випадках їх очолювали заможні селяни, так звані кулаки, то на Чернігівщині збройним повстанням в 1933 році керував Яким Рябченко, який очолював комітет бідноти і сільраду. Бої тривали два дні. Та коли Рябченко був поранений, селяни розбіглися.

Страх перед українському визвольним рухом підштовхнув Сталіна і його оточення до скоєння злочину Голодомору-геноциду 1932-1933 років. В грудні 1932 року розпочався новий, ще страшніший наступ, під час якого дозволялося ролбити обшуки в хатах, забирати з них все що можливо, не тільки зерно, а й останню картоплину, цибулину чи квасолину. Документом від 14 грудня 1932 року, підписанного Сталіним і Молотовим, починається наступ на все українське, і не тільки в Україні, а і на Кубані. Згори спускаються плани, скільки людей потрібно арештувати, скільки вислати в Сибір, незалежно ставляться вони лояльно до радянської влади, чи чинять спротив. Показано документ, згідно якого потрібно вислати в концтабори 700 чоловіків одинаків і 50 осіб, які були виключені з партії з 25 сел Дніпропетровщини. Починаючи з 1930 року вчетверте згадуються термін "концтабір", який ми звикли співставляти з нацистською окупацією. Голод не тільки фізично вбивав людей, він калічив її свідомість.

Текст: Віктор КУЛЕНКО.

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 31 січня 2016

В советское время не каждый мог позволить себе посещение ресторана. Но если такое случалось, то это должно было запомниться. В 1971 году в Днепропетровске насчитывалось всего 11 ресторанов, спустя десять лет — уже 16. Большинство из них работало с 11.00. до 24.00 (некоторые закрывались даже на час раньше). Здесь обязательно играл оркестр и пели певцы. На левом берегу Днепра (рестораны «Амур» или «Колос») считались менее престижными в сравнении с правым.

Какие же рестораны Днепропетровска в те времена пользовались популярностью? "Зоря" составила свою золотую десятку ресторанов и предложили их Вашему вниманию.

1. «Украина». Ресторан при гостинице с таким же названием в самом центре города по ул. Короленко, 2 считался рестораном №1. Впечатлял шикарный зал на втором этаже, оформленный под старину, с колоннами, лепниной. Здесь собиралась публика солидная. Шикарность этого ресторана проявлялась в сервировке, обслуживании посетителей. Даже посуда использовалась еще старая.

«В мою студенческую пору, в 1975-­80 годах я мог себе позволить раз в неделю зайти поужинать с другом в «Украине», — вспоминает один житель города. — Тем более поужинать можно было за десятку! Меню помнится до сих пор: порция из двух котлет «Украина» плюс жареный картофель и ложечка зеленого горошка. Это стоило полтора рубля. И овощной салатик за 50 копеек. Бутылка сухого вина стоила в пределах 4—4,5 рубля. Еще подавали лимонный напиток, приготовленный, скорее всего, из кипяченой воды из крана с двумя ложками сахару и выжатым лимоном — копеек за 60. Все обходилось в 9 рублей с небольшими копейками. Даешь червонец официантке со словами: «Сдачи не надо!»

Сейчас ресторан «Украина» продолжает работать.

2. «Юбилейный» — на углу ул. Серова и пр. К. Маркса по адресу Серова, 2. Здесь собиралась публика в равной степени и молодая, и постарше. Зал побольше, чем в «Украине», но было и шумнее. Однако советский общепит сказывался… На втором этаже находилась веранда, где подуставшие юные бизнесмены тех лет (в основном цеховики) отдыхали, что­то бросали на прохожих, дрались. Местные газетчики также навещали этот ресторан. Директриса хорошо относилась к ним, угощала, даже в долг давала. Лет десять ресторан возглавлял участник войны, полковник в отставке Константин Сергеевич Иванов, которого хорошо в городе знали.

Сейчас по Серова, 2 находится ресторан «La Famiglia».

3. «Астория» по пр. К. Маркса, 66 находилась в старинном здании одноименной гостиницы. У здания была своя аура — многие помнили, что в гостинице когда­то находился штаб Нестора Махно (сейчас даже висит мемориальная доска в его честь, установленная Дм. Корчинским). Кстати, ресторан «Астория» обслуживал и Дом печати по пр. К. Маркса, 60 — местный буфет работал от этого ресторана. На его кухне очень хорошо готовили, журналистам хотели угодить.

Ныне ресторан «Астория» находится во дворе гостиницы в специально выстроенном помещении по адресу: пр. К. Маркса, 66а.

4. «Дорожный» ресторан находился в здании железнодорожного вокзала. Официальный адрес: станция Днепропетровск. В «Дорожном» работал легендарный шеф­повар, заслуженный изобретатель Украинской ССР Николай Иванович Губа. Ему пришлось кормить ухой самого Хрущева, а когда того сменил Брежнев, он кормил и Брежнева, когда тот приезжал в родной город. Знатный кулинар составил несколько книг, общий тираж которых приближался к миллиону, — «Тайны щедрого стола», «Диетическое питание и кулинария в домашних условиях», «Для вас, хозяйки», «Кулинария. Справочное пособие», «Овощи и фрукты на вашем столе», «Картофель в нашем доме». «Пятьдесят лет работает в общественном питании Николай Иванович Губа, из них более тридцати лет отданы привокзальному ресторану и его филиалу «Зустрич», то есть «Встреча», — писал в 1981 году корреспондент журнала «Огонек» в статье «Кулинарные тайны Николая Ивановича». — За эти годы ресторан прочно занял первое место в городе по популярности, культуре обслуживания, по качеству и разнообразию блюд, по их новизне». Даже если корреспондента хорошо угощали в ресторане, его оценки были близки к истине.

Вокзальные рестораны в Украине считались законодателями мод. Там были всегда свежие продукты — благодаря транспорту привезти свежее не составляло труда. «Дорожные» котлеты Николая Ивановича были стандартизированы на весь Союз. Губа встречал иностранные делегации. Губа возил русскую и украинскую кухню напоказ. Спецкор журнала «Изобретатель и рационализатор» А. Грибанов в 1966 году писал в статье «Повар Губа»: «Ему доступно все. Пожалуйста, он вам сварит кашу без воды, зажарит птицу без масла. У него сто собственных деликатесов из кукурузы». Журналист рассказывал об испытаниях повара «на самой крупной в стране кухонной плите днепропетровского Укрдорресторана, где Губа шеф­поваром вот уже скоро четверть века... Более пятнадцати фирменных блюд Губы числятся в меню». Говорилось в статье и об изобретательских тонкостях: «Днепропетровский повар регулировал температуру не пищевого жира, а заключенного в двойном дне жаровни минерального масла».

Ресторан «Дорожный» находился в помещении вокзала, от входа — налево. Там сейчас VIP­зал.

5. «Зустріч», по адресу площадь Петровского, 1, находилась рядом с железнодорожным вокзалом. Там неплохо готовили. Привлекало, к примеру, мясное ассорти — тебе приносили блюдо, а на нем — маленький шашлычок, маленький лангетик, маленькая отбивная и маленькая котлетка. При тебе включалась спиртовка, на блюде ассорти подогревалось, потом все это ставили перед тобой, и ты чувствовал уже свои «пальцы веером»! Верх советского благополучия. Сейчас на месте ресторана находится магазин «АТБ».

6. «Днепропетровск» — этот ресторан по Набережной, 33 открылся вместе с одноименной гостиницей в 1968 году. По тогдашней традиции первыми гостями гостиницы и, соответственно, ресторана стали воины­ветераны, участники боев за освобождение города.

А когда в 1976­м Днепропетровск отмечал свое 200­летие, именно в этом ресторане проходил банкет для гостей города. По воспоминаниям старейшего днепропетровского радиодиктора Валерия Хованского, в 1976 году в Днепропетровске в последний раз побывал «первый голос» страны Юрий Левитан. Когда Левитан с Хованским по­дружески обнимались в гостиничном номере, вошла ответственная идеологическая дама Сумина. Она пришла пригласить Левитана на банкет в ресторане «Днепропетровск». Ей ничего не оставалось, как пригласить и Хованского на тот же банкет по случаю юбилея. А Левитан прибыл, чтобы прочесть своим голосом сообщение об освобождении в октябре 1943 года Днепропетровска от фашистских захватчиков. Это и всё, что требовалось от него. Так по счастливой случайности на том банкете Хованский весь вечер просидел бок о бок с Юрием Левитаном.

Сейчас ресторана «Днепропетровск» не существует. Вместо него — магазин «Варус» и кофейня «Шерлок Холмс и доктор Ватсон».

7. «Старая башня» по проспекту Гагарина, 104 открылась в мае 1975 года в здании бывшей водонапорной башни. В свое время водонапорная башня и электрическая подстанция были единственными ориентирами в этой местности. Городские власти решили сохранить башню. Прежнее инженерное сооружение приспособили для новых целей, а также пристроили новую часть. Оригинальный ресторан создан по проекту архитекторов Э. Чубарова и В. Остапенко. Бар ресторана был
оригинально оформлен художником С. Юшковым.

Ресторан создан благодаря профессиональному ресторатору той эпохи Галине Макаровне Павловой — вдохновителю постройки таких ресторанов как «Маяк», «Рассвет», «Урал». В ресторане была уникальная акустика.

Кухня этого ресторана предлагала коронное блюдо — горшочки. Запекался картофель, покрытый свининкой. Все это сверху залеплялось тестом. В духовке тесто покрывалось корочкой и считалось, что его тоже можно есть, но оно сверху было запеченным, а внутри сырым… Не все могли это есть. Горшочек для студента стоил недешево — 2 рубля с полтиной. Три этажа заведения обслуживал коллектив из 70 человек. Обслуживали быстро и качественно.

Как ресторан «Старая башня» прекратил свое существование, и с октября 2011 года здание выставлено на продажу. В настоящее время продажа приостановлена. Здание заколочено, ветшает и разрушается.

Ресторан "Старая башня" открылся в 1975 году, в здании бывшей водонапорной башни

8. «Люкс» по пр. К. Маркса, 72 остался только в памяти. Уже нет и того здания, в котором он размещался на углу Проспекта и Скориковского переулка. Ресторан открылся, по воспоминаниям старожилов, в 1958-­59 годах. Там работал обер­официантом, т. е. старшим, дядя Вася — человек с еще дореволюционных времен. Всегда при бабочке, он знал все блюда, все кухни, сам принимал именитых гостей, обслуживал их всегда по высшему разряду. Хотя кое­кто считал его городским сумасшедшим, но тем не менее клиентура к нему шла, садилась за его стол. Вася старательно бегал, старался всем услужить.

Несколько лет назад здание, в котором был ресторан, сгорело и на его месте строится новое.

9. «Пламя» открылось в рабочем районе города — на Чечеловке, возле Дворца Ильича. Сначала его адрес был улица Камчатская, 65, а потом — пр. Петровского, 1а. Ресторан открылся в 1976­м, и уже тогда выстраивались большие очереди желающих попасть в него, чтобы провести несколько часов с высшим уровнем обслуживания.

В непростые 1990­-ые слава ресторана не угасла, а благодаря целеустремленности директора «Пламени» Людмилы Заворотней набирала обороты. Ресторан сменил свое название на более радушное «У Людмилы». В этот ресторан любили приезжать звезды эстрады. Говорят, сама Алла Пугачева, заезжая на гастроли в Днепропетровск, не могла не посетить это место.

По воспоминаниям журналиста Александра Давыдова, покойный врач Александр Демирчаев возглавлял общину ассирийцев в Днепропетровске. Когда в 1980­х годах в город приезжала из Москвы небезызвестная Джуна, он пригласил ее и нескольких ассирийцев в ресторан «Пламя». О той встрече напоминают фото в личном архиве журналиста.

В 1999 году ресторан вновь сменил свой имидж на азиатский колорит и стал называться рестораном «Пекин». С 2012­го здесь находится Banquet Hall Lucia — один из самых дорогих ресторанов города.

Известный русский писатель детективного жанра, уроженец Днепропетровска Виктор Пронин упоминает ресторан «Пламя» в своей повести «Высшая мера» (опубликована в 1999 году в журнале «Смена», а затем выходила отдельным изданием):

— Скажите, Саша, вы когда­нибудь бывали в ресторане «Пламя»?

— Я даже не знаю, где это! — искренне удивился Юферев.

— Напрасно, — улыбнулась Серкова.

— Может быть, когда­нибудь заглянем в ресторан «Пламя»?..

10. «Маяк» находился в живописном месте над Днепром в парке им. Шевченко.

Ресторан на этом месте, по некоторым воспоминаниям, принялись строить еще в конце 1950­-ых. Назывался он поначалу «Волна».

«Для ускорения обслуживания и увеличения пропускной способности ресторанов «Прибой» в Киеве и «Волна» в Днепропетровске введены экспресс­обеды, что дает возможность пообедать за 20—25 минут», — писал в 1971 году журнал «Речной транспорт».

Однако к середине 1970­х ресторан «Волна» обветшал и выглядел непрезентабельно. Нам рассказывал бывший председатель горисполкома, а затем и первый секретарь горкома Виктор Бойко, что однажды, проводя у себя совещание, он намекнул главному пожарнику: мол, если загорится ресторан «Волна», то не спешите его тушить. Намек поняли, и вскоре «Волна» сгорела. На ее месте в период реконструкции парка Шевченко вырос красивый ресторан «Маяк». Он необычно нависал над берегом Днепра и представлял собой комплекс из бара и, по сути, двух ресторанов. Здесь, к примеру, проходили шумные свадьбы, и народ веселился от души!

Именно в «Маяке» как­то Евгений Качаловский угощал Бориса Ельцина. Эту историю поведал журналисту и писателю Леониду Гамольскому бывший шеф­повар «Маяка» А. Вишневецкий, уехавший затем в Германию. Качаловский возглавлял тогда Днепропетровскую область, а Ельцин Свердловскую. Области имели партнерские отношения, соревновались. И вот два первых секретаря отдыхали в «Сочах». Уезжая, Качаловский предложил Ельцину лететь домой через Днепропетровск. Тот принял приглашение. Качаловский возил Ельцина на Южмаш к Макарову, а потом повез в ресторан.

В «Маяке» накрыли шикарный стол. Ельцин принял пару фужеров и говорит: «Конечно, у вас все есть. У нас в Свердловске ничего подобного нет. Но у вас нет медвежатины!». Качаловский говорит: «Как нет? В Днепропетровске все есть». Бегут за шеф­поваром Александром Вишневецким. Качаловский к нему: «У нас тут гость из Свердловска хочет медвежатинки откушать. Можешь приготовить?» — «Будет сделано!» А сам пошел и, как в той сказке, думает: а где я им медвежатину найду? Первая мысль — зоопарк. Но зоопарка в городе нет. Как выполнить заказ? Смотрит, на окне в чем­то стояло слегка поджаренное говяжье мясо. Шеф­повар дает команду немедленно разогреть плиту, в мясо льют масло, смалец, специи и пр. Приготовили и красиво украсили! Поставили перед первыми секретарями. Пахнет очень вкусно. Ельцин взял кусок мяса, откусил и говорит: «Да, вы и тут лучше нас делаете медвежатину! Не умеют у нас готовить…»

В настоящее время в качестве ресторана «Маяк» не существует

Николай ГНАТКО, "Зоря"

Источник http://dpchas.com.ua/dnepropetrovskaya-solyanka/dnepropetrovskie-restorany-kak-bylo-i-kak-stalo

Деталі

Категорія: Історія

Опубліковано: 03 січня 2016

ДО ПИТАННЯ ЛОКАЛІЗАЦІЇ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ТА АРХІТЕКТУРНО-МІСТОБУДІВНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ХРАМІВ СЕЛА РОМАНКОВО

На підставі вивчених архівних джерел, картографії, натурних досліджень та наукових праць розглянуто архітектурно-містобудівні особливості пам’яток культового зодчества колишнього поселення Романково, які не збереглися до нашого часу.

Село Романково є одним з найвідоміших запорозьких поселень, та на жаль, історичні віхи його виникнення й існування і зараз залишаються недостатньо дослідженими. Вціліла територія даного поселення знаходиться в адміністративних межах сучасного міста Дніпродзержинськ. Значна берегова ділянка території західної частини колишнього с. Романкове затоплена водами Дніпродзержинського водосховища. Існує численна кількість статей та досліджень з історії поселення на
березі Дніпра, в основу яких покладено відомі джерела різних часів, та всі вони повторюють вже відомі дані, залишаючи важливі складові виникнення і становлення населеного пункту поза увагою, більш того, додають питань та загадок в історії існування Романкового. В даній праці маємо за мету дослідити етапи історичного розвитку території населеного пункту та його найважливіших громадських будівель – православних храмів, які з’являлися і зникали на теренах території села, використовуючи іконографічні та бібліографічні матеріали ХІХ-ХХ ст. Про час виникнення с. Романкове писав Д.І.Яворницький: "Початок села Романкова не піднімається раніше другої половини XVII ст., так як ні у XVI ст., ні в першій половині XVII його ще не було» [16, с. 34]. Даний час в історії поселення, як і інші, мало досліджений внаслідок браку джерельної бази.

Не безпідставно вважається, що назву свою поселення отримало від Романкового кургану (Романкового урочища), про який вперше згадує Г.Л. де Боплан, що мешкав в Україні з 1620 по 1637 рр. Ось як він писав про місцевість де знаходився курган: "...Сие место весьма красиво и удобно для постройки города. Ниже находится остров, имеющий пол мили в длину, 150 шагов в ширину, затопляемый весною водопольем. Он также называется Романов и служит пристанищем для рыбаков..." [1, с. 17]. Саме Боплан вперше вказував, що запорожці мали звичку влаштовувати тут свої військові ради. Дана традиція існувала певний час. Відомо, наприклад, що на одній із рад (березень 1659 р.) на Романковому кургані, запорожці вирішували питання про будівництво церкви на Чортомлицькій Січі [6, с. 61].

На жаль, з наведеного Бопланом опису важко уявити, яким саме в ті часи були курган і острів, де саме вони розташовувалися і яким чином проводилися козацькі ради в даному місці. Зрозуміло тільки те, що в часи Боплана на вказаному місці з якихось причин збиралися козацькі ради.1.

Наприкінці XVII ст., як відомо за матеріалами 1689 року, Романів острів належав Лубенському Мгарському монастирю, оскільки тут розміщувався від монастиря "стан" для рибних промислів [9, с. 222-223]. Про наявність постійного поселення на материковій (поблизу Романкового кургану) або острівній частинах (Романів острів) того часу, поки що не знайдено даних. Спираючись на виявлені на сьогодні джерела, можна припустити, що у XVII ст. на острові численними рибалками влаштовувалися сезонні табори, а поруч, чи навіть безпосередньо, на Романковому кургані періодично влаштовувалося мобільне поселення під час проведення рад запорозькими козаками. Романків курган та Романів острів 2. з такою ж назвою згадує у своїй праці "Запорожжя в залишках старовини і переказах народу" Д.І. Яворницький, даючи прив’язку, яка з часом (в сучасному поселенні) вже мало чим допомагає локалізації місця розташування кургану. По-перше, Яворницький
вказує, що Романків курган – це не один курган, а дванадцять (вони розташовувались колом, утворюючи невеличкий майдан в середині). По-друге, говорить, що вони розташовувались поблизу вітряка селянина Степана Салмая. По-третє, зазначає, що немає красивішого місця ніж те, де стоять вказані кургани (звідси можна було побачити у гарну погоду, лівобережне село Петриківку, що за 17 верст на північ, та село Новий Кодак за 20 верст на схід) [16, с. 34-35].
Місце локалізації Романкового кургану для нас дуже важливе, оскільки саме тут, за виявленими джерелами, розміщувалася перша з відомих на сьогодні церква села Романкового – Свято-Миколаївська. Її було збудовано у 1740 р. у часи Нової Січі, коли поселення територіально належало до Кодацької паланки. За одними даними, на Романковому кургані жили два козаки-аскети і при них була похідна церква на честь Св. Миколая [6, с. 52], за іншими – церкву влаштував за допомогою козаків священик Феодор, що прибув з групою переселенців-втікачів з Козельця, Ярославки і Басані Козелецької та Бобровицької сотні Київського полку після придушення заворушень 1738 р. на чолі з Іваном Миницьким [6, с. 70].

Відомо, що перша церква була пересувна, влаштована на колесах і ззовні схожа "на хлівину", невисока, з малими вікнами і крихітними шпилями на даху. Нами була виконана гіпотетична реконструкція зазначеного мобільного храму [13, с. 282-287; 14, с. 179-189; 15, с. 291-300]. Її зовнішній вигляд в зібраному і розібраному вигляді наводимо нижче (мал. 1, 2). Невідомо до якого часу дана церква існувала в с. Романково, також невідома доля цієї мобільної споруди.

Мал. 1. Похідна церква на Романковому кургані в розібраному стані "в середині намету", підготовлена для проведення служби. Малюнок-реконструкція автора (2008 р.)

Актуальним на сьогодні залишається дослідження військової справи запорозьких козаків, методів будівництва та влаштування мобільних поселень і військових таборів, оскільки це допомогло б реконструювати не лише архітектурні особливості храму, а й відтворити його місце і роль в загальній структурі табору військової ради на Романковому кургані. Тут згадаємо про звичку запорозьких козаків влаштовувати на Романковому кургані загальні ради. Можливою відповіддю на питання "Чому саме в цій місцевості відбувалися ради запорожців?" стане зображення на мапі другої половини XVIII ст. (мал. 3). На відомій картографії італійця Річчі Заноні [17, с. 54-56]3 приблизно в цьому місці або трохи вище за течією
Дніпра, позначено укріплення під написом "St. Kozac. Sicza" (Стара Козацька Січ) [4]. Про перебування громади козаків в Романковому відомо з "Предания о Козарах", записаного П. Кулішем і опублікованого в "Записках о Южной России" [5, с. 150]. На жаль, поки що бракує джерел, які б проливали світло на давню історію козацького укріплення, що розташовувалось в даній місцевості.

Мал. 2. Похідна церква на Романковому кургані в зібраному стані на колесах, підготовлена для походу. Малюнок-реконструкція автора (2008 р.)

Ф. Макаревський писав: "На Романовом кургане... они (козаки – О.Х.) жили свободно и безопасно, часто большими ватагами сходились и съезжались на эти места для общих советов и совещаний, день открытого моления и богослужения; здесь казаки были сильными и крепкими; в неоднократных стычках легко били и побеждали татар, даже в огромных массах" [6, с. 50]. Згадки про те, що запорозькі козаки проводили на Романковому кургані загальновійськові ради, навели науковців на думку, що це є побічним свідоцтвом існування поблизу Романкового кургану укріпленого перевалочного пункту, в якому можна було знайти питну воду, продовольство, свіжих коней [2, с. 12]. Також дослідники, посилаючись на працю М. Слабченка [10, с. 342], вказують, що Романово і Романків курган, начебто були фобургами (с французького – не справжнє місто, передмістя) невеличкого укріпленого містечка, обнесеного ровами і посиленого винесеними вперед охоронними бекетами [3, с. 55-56]. Це дуже смілива заява, але не безпідставна, вона поки що носить гіпотетичний характер і для її доведення слід віднайти і опрацювати відповідні джерела.

Мал. 3. Зображення укріплення "St. Kozac. Sicza" (Стара Козацька Січ) на мапі італійця Річчі Заноні (фрагмент)

Для реконструкції згаданого табору необхідним є проведення натурних досліджень території, про яку йдеться. З цим є певні проблеми, оскільки, не зважаючи на низку праць дослідників, місце розташування Романкового кургану залишається дискусійним. Проблем додають й антропогенні перетворення 1950-1970-х рр., що відбувалися на місцях можливої локалізації комплексу курганів на території с. Романкове. Сучасні дослідники дніпродзержинської спадщини згадують напрацювання романківського краєзнавця Федора Сокуренка, який вважав, що дванадцять згаданих Д. Яворницьким курганів розташовувались майже по всій території колишнього Романкова. Нібито на південному сході від території колишнього поселення курганний комплекс починався (в районі найвищих позначок сучасних дніпродзержинських вулиць Артема і Ціолковського), потім кургани тягнулися в низину до сучасної вул. Квітів і заводу продтоварів, далі підіймалися вище до місця розташування сучасної школи № 28 (територія так званої "Левади"), вздовж вул. Морської на захід і закінчувалися в районі сучасної вул. Декабристів.

За даною гіпотезою, комплекс Романового кургану мав довжину більше 5,2 км і зовсім не нагадував за конфігурацією коло з невеличким майданом в середині! Тож, локалізація кургану залишається дискусійним питанням. Вивчення картографії другої половини ХVIII – початку. ХХ ст., праць дослідників, сучасної топооснови та результати натурних досліджень місцевості, вказують на наявність п’яти можливих місць локалізації вірогідного Романкового курганного комплексу, які знаходяться в безпосередній близькості з населеним пунктом, що певний проміжок часу був відомий під назвою Романково. Чотири з запропонованих місць знаходяться на найвищих позначках пругу рельєфу правого берега Дніпра і відокремлюються одне від одного двома розлогими давніми балками (Ароманенковий та Шемішен яри).

Перше можливе місце Романкового кургану локалізується на території сучасного військового цвинтаря по вул. Скаліка в Заводському районі Дніпродзержинська і поблизу нього (цвинтаря) (мал. 4, поз. 1). Друге в місці перехрестя сучасних вулиць Романківської та Сумської (східніше великого Романківського-Дніпродзержинського цвинтаря) (мал. 4, поз. 2). Третє – на ділянці, обмеженій сучасними вулицями Пограничною, Конотопською і Купянською (мал. 4, поз. 3). На всіх згаданих місцях на початку ХХ ст. знаходилися значні групи курганів. Враховуючи можливість варіацій трактування джерел, можливим є припущення розміщення Романкового кургану взагалі в іншому місці, на великих пагорбах, що існують вище за течією р. Дніпро (мал. 4, поз. 4). Тут згадаємо свідчення Боплана щодо опису розташування Романового острова і Романкового кургану. Передусім, ведучи мову про сам курган ("...Сие место..."), він також вказує місце розташування острова ("...Ниже находится остров...") [1, с. 17]. Важко сказати напевно, що мав на увазі Боплан, коли використовував уточнення "ниже" (чи то позначку рельєфу, а чи то прив’язку до течії ріки). Наведемо також матеріали Ф. Макаревського, які використано при описі місця розташування слободи Шошеновки (Сошенівки), що розташовувалася за течією Дніпра вище від слободи Романково. Феодосій вказує, що слобода знаходилася "в славных, роскошных и богатых дачах запорожского казачества урочище Щуровка, Щуровок при Днепре, не далеко от знаменитого и для запорожцев вечно-памятного Романова Кургана..." [6, с. 333]. Дослідник використовуючи термін "не далеко", на жаль, не уточнює відстань, трохи далі в тексті він лише вказує відстань від слободи Щурівки до Романківського приходу – 10 верст (це дорівнює приблизно 10,7 км – О.Х.) [6, 335].

Знаходимо також у Ф. Макаревського при описі села Петровське: "...В 1745-1750 годах на Семенов день, в урочище Щуровке, при Романовом кургане..." [6, с. 199]. Тут, взагалі, дослідник об’єднує два топоніми, ніби то вони розташовані поруч! За сучасними розрахунками з’ясовано, що відстань від колишнього місця розташування слободи Сошенівки (Шошеновки)6 до місць можливого розташування Романківського кургану (вказані вище перші чотири варіанти, що прив’язані до ойконіму "Романково") становить 8, 10 (тут дві ділянки розташовані поруч) та 12 км (відстань по умовній прямій лінії). Тож лише продовження досліджень дозволить вказати на правильне місце локалізації кургану і допомогти правильно визначити місце майбутніх археологічних досліджень, які б пролили світло на історію одного з найдавніших поселень на теренах колишнього Запорожжя. Краєзнавець Ф. Сокуренко також локалізував місце розташування мобільної церкви районом сучасної вул. Молдавської в Дніпродзержинську [2, с. 14]. На жаль, невідомо, на основі яких даних це було зроблено. Навіть якщо припустити правильність локалізації місця, необхідно пам’ятати, що її розташування повинно було підказати місце знаходження Романкового кургану! Чи врахував краєзнавець свідчення Яворницького? Можливо, публікація архіву романківського краєзнавця Ф. Сокуренка дозволить з’ясувати невідомі, але дуже важливі моменти історичної топографії
населеного пункту і зорієнтувати у правильному напрямку майбутніх дослідників минувшини с. Романкове. Варто також враховувати п’яте місце локалізації Романкового кургану, яке, на нашу думку, заслуговує на ретельну увагу дослідників і має певну перевагу над іншими вище наведеними ділянками (мал. 4, поз. 5). Дана ділянка розташовується на теренах схилу річкової долини на другій надзаплавній терасі, вона знаходиться найближче з усіх представлених ділянок до річкового русла. Саме цю ділянку вказував у своєму щоденнику дослідник залишків козацьких укріплень П. Мусієнко у 1965 р., коли писав про козацький табір-великий курган в Романково на високому крутому березі Дніпра [7, с. 147]. За картографією другої половини ХІХ ст. добре видно, що саме в цьому місці знаходилися кілька вітряків, серед яких, можливо, і перебував вітряк селянина Степана Салмая, про який згадував Д.Яворницький. Говорячи про Романів (Великий) острів, зауважимо, що дамба Дніпродзержинської греблі перетнула посередині територію колишнього острова. Вцілів лише східний край острову, що знаходиться навпроти Романківської забори (район причалу ГЕС і водозабору) і розділяється рукавом Дерикачка від острову Кривець. Первинну конфігурацію острова станом на середину ХІХ – середину ХХ ст. наводимо на схемі територіального та розпланувального розвитку с. Романкове (Романкового).

Мал. 4. Схема територіального і розпланувального розвитку с. Романково (складено автором у 2013 р.). (Найдавніші місця виникнення запорозьких зимівників позначено темно сірим кольором, кожному періоду існування поселення відповідає певний відтінок сірого кольору. Виділено ділянки варіантів розташування Романового кургану (за матеріалами різних дослідників), їх позначено цифрами від 1 до 5).

Остаточно місце розташування першої церковної будівлі Романково можна буде локалізувати лише знайшовши майдан, що розташовувався в середині Романкового кургану. Після опрацювання низки джерел, можна буде археологічно дослідити ймовірну ділянку, де проводилися козацькі ради. Друга церква – на честь Успіння Пресвятої Богородиці була збудована у 1766 р. на так званій Заборі. Ця східна прибережна околиця поселення, розташована на величному мису, в той час була обрана для будівництва культової споруди [16, с. 35]. У 1767 р. Свято-Успенська парафіяльна церква с. Романкове входила до складу запорозького хрестового Старокодацького намісництва. Тут існувало 60 дворів та 2 бездворові хати і мешканців 870 осіб, при церкві було 2 священики [6, с. 96]. Друга дерев’яна церква на честь Успіння Божої Матері розташовувалася на відстані чверті версти (це приблизно 267 м) від берегової смуги Дніпра, на схід від Романкового кургану. Відомо, що для її будівництва використовувалии соснове дерево. Церква була низькою з покритим гонтом дахом, з одним куполом, нефарбована, на вигляд "приземкувата, печеричкою" [16, с. 35]. Історія виникнення даної церкви сягає 1754 р., коли церковна громада села Войтово (Криловської протопопії), яке знаходилося тоді на теренах Нової Сербії, клопоталася щодо перенесення Успенської церкви до запорозького села Романкове, оскільки мешканці зазначеного населеного пункту сюди переселилися. Не зважаючи на згоду Київського митрополита на влаштування храму, парафіяни Успенської церкви не отримали дозволу від адміністрації Нової Сербії (І. Глєбова) на перенос споруди. Тому, громадою було закладено в Романковому нову дерев’яну Успенську церкву. До неї було призначено священика Андрія Білостоцького, повторно подано прохання щодо повернення церковного інвентарю, частину якого забрав калантаївський ієрей Семіон Петров, до решти не допускав церковний ктитор Іван Турик (під охороною якого знаходилася споруда зазначеної церкви села Войтово) [8, с. 117-119]. Не отримавши підтримки з боку адміністрації Нової Сербії, громада призупинила будівництво Успенського храму. Її було завершено, як вище зазначено, у 1766 р. Першими священиками Свято-Успенської церкви с. Романкове стали колишні запорозькі старшини Йосип Борозна та Іоанн Щербанський, дяками – колишні козаки Ілля Стефанов і Яків Білий [2, с. 16]. Д.І. Яворницький вказує, що "поруч з церковною спорудою стояла дерев’яна дзвіниця, крита гонтом, висотою до 15 сажнів (32 м – О.Х.), з п’ятьма баштами, нефарбована. На кожній з чотирьох сторін дзвіниці стояв
ангел на бляшаному пруті з петлями, як на дверях, з трубою, вставленою в ліву руку і прикладеною до рота. На середній башті стояв апостол Андрій з хрестом у правій руці і з сувоєм у лівій, на якому було написано: "На сих горах процвіте благодать божа". Під час руху вітру ангели поверталися з боку в бік, а труби їх видавали звуки: "Кругом дверей його ганяє, а воно й грає" [16, с. 35].

У 1774 році за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії слобода Романкова стала державною військовою слободою. При складанні загального перепису 1782 року в державній військовій слободі Романковій виявлено і до списку внесено постійних осілих мешканців чоловічої статі 1344 душ, а жіночої – 1087 [6, с. 176]. У 1786 р. Успенська церква стала дуже старою. У рапорті до архієпископа Славенського і Херсонського Никифора благочинний Катеринославського повіту священик Ілля Клементідієв писав: "Ветхостию своею делающую святому месту неблагопристойность и безобразие, а притом тамошние как священники, так и всеобще приходские люди словесно, а ныне и письменно просили меня представить вашему высокопреосвященству, не будет ли благоволения дозволить вновь тамо выстроить церковь на три престола собственным их коштом, на что и часть дерева и часть суммы уже изготовлено..." [6, с. 176]. На основі цього рапорту преосвященний Амвросій архієпископ Катеринославський і Херсонесо-Таврійський, дозволив в слободі Романковому влаштувати нову – третю (на іншому місці – О.Х.) церкву. 20 лютого 1787 р. було видано благословительну храмодавчу грамоту на
закладку і спорудження нової церкви. 20 серпня 1791 р. будівництво нової дерев’яної церкви з трьома приділами було завершено і розміщено в ній іконостаси в середньому та бічних приділах. 30 січня 1792 р. Катеринославське духовне Правління представило преосвященному Амвросію відношення, в якому просило дозволу на освячення новозбудованого храму. Після цього карнаухівський священик Василь Удовицький, якого було надіслано Правлінням, оглянув новозбудовану споруду і засвідчив: "Успенская церков строением уже совсем окончена и средний иконостас работами снесарскою и иконостасною сделан и на месте поставлен, другие же два и иконостаса снесарскою работою окончены и бляты иконописною работою зделаны, однако совсем несовершенны. Ризницы ж, сосуд и книг часть из старой в новую перенесена, а часть оставлена в старой церкве до освящения новой, на отправление временного служения, и во освящении новой церкви остановки и препятствия быть не может...". На основі цього відношення 17 травня 1792 р. преосвященний Амвросій благословив освятити нову влаштовану Успенську церкву з дозволом видати новий освячений антимінс. 30 травня 1793 р. священик Успенської церкви Федір Щетінський у своєму проханні зазначав, що протопіп Іоанн Станіславський на виданому антимінсі для середнього престолу освятив Свято-Успенську церкву, але на два бічних престоли (Святителя Миколая і Святого Андрія Первозваного) антимінси не видано, тому він просив видати два антимінси. 15 червня 1793 р. прохання було виконане [6, с. 178-179]7.

Певний час у с. Романкове водночас існували дві сталі храмові споруди. Перша Успенська церква простояла на так званій Заборі до 1793 р., після чого, як свідчить Д.І. Яворницький8 , її було розібрано і продано до сусіднього
с. Іванівка на р. Суха Сура, що в двадцяти п’яти верстах від Романкова, поміщику Семпировичу, де в 1855 році згоріла під час пожежі [16, с. 36]. Стару ж дзвіницю перекотили на катках до місця нової церкви, де вона простояла до 1827 р.
На місці старої церкви ще наприкінці ХІХ ст. стояла кам’яна капличка (локалізувалася територією городу селянина Федора Німченка). Як вказує Д.І. Яворницький, у 1865 р. ця капличка була розрита одеським археологом Чіріковим. Під час досліджень на глибині півтора сажнів (3,2 м) було знайдено шматок деревини, на думку Д.І. Яворницького, "можливий залишок від того дерев’яного хресту, що ставився при закладенні церкви". Поруч було знайдено сталевого списа довжиною три з половиною вершки (15,6 см) для вирізання частинок просфірок. Розкопки показали, що церковна будівля була поставлена на невисокому фундаменті і в ній була земляна підлога, обмазана глиною.

Д.І. Яворницький залишив опис деяких церковних речей, що зберігалися в третьому храмі с. Романкове [16, с. 36-37]. Деякі з них мають дуже цікаві написи, що інформують про давніх запорозьких парафіян та ктиторів романківської парафії. Також, згадуються: "...євангєліє московського друку 1759 р., аршин завдовжки (71 см – О.Х.), шириною дванадцять вершків (трохи більше 53 см – О.Х.), більше двох пудів ваги (більше 32 кг – О.Х.), з написом, зробленим по аркушах унизу: "Сія книга глаголємая євангєліє куплєна рабом Божиим Савкою Соломкою за покойного Макара дядька своєго […] ценою за триста шестьдєсят рублєй в церковь романковскую свято успенскую 1779 года, ноября 9 дня за памяті свящєніков прі оной церкви упомянутого года находящіхся Євфімія Сєрбінова Іоана Сємьонова і ктіторєй Іоана Старого і Грігорія Нєдоєда"; хрест срібний оправі, з написом "Сєй крєст надал козак сєчє запорожской куреня шкурінского Мартін Сіла до храму успенія прєсвятія богородіці в сєло Романков 1758 году" [16, с. 36]. Такий самий хрест, з написом "Отмєніл сєй крєст козак куреня сєргєйвского Лєско Чорний в цєрковь романовскую прєсвятія богоматєрє за упокой родітєлєй Васілія Агафію і старанієм ієрея Фєодора Щєтинского 1777 года августа 10 дня" [16, с. 36-37]. Аналогічний хрест, з наступним написом "Сєй крєст отмєніл Алєксєй Гнєдій в церков романковскую за 55 ру."; тріодь пісна, київського друку, за царювання імператора Петра ІІІ, з написом "Богоматєрє всіло романково книга тріодь постная куплена козаком куреня тітаровского Ілією Харкуном цєною за чтірі рублі до храму Успєнія 1762 года"; євангеліє московського друку 1745 року; книга Симфонія того ж друку 1761 року; книга Маргарит 1773 року [16, с. 37].

Третя дерев’яна церква хрещата в плані, дев’ятидільна, з центральним четвериком і прямокутними раменами просторового хреста. Центральний четверик, виділений у зовнішньому об’ємі чотирикутним зрубом, переходив у двозаломний восьмерик верху з вишуканим завершенням барокових обрисів. Бічні верхи розташовані не на головних вісях, а в міжраменах головного хреста. Церква мала висоту 9 сажнів (19,2 м), увінчувалася п’ятьма банями (центральна найвища) зі світловими ліхтарями, стрункими завершеннями, маківками та хрестами. Була горизонтально пошальована (за матеріалами 1880 р.). Споруда мала дуже виразний об’єм. У 1870-х рр. до неї з заходу було прибудовано дзвіницю. Споруда виконувала роль головної домінанти поселення. Навколо церковної ділянки існувала висока дерев’яна огорожа. З південного боку ділянки стояла брама. Місце розміщення храму потребує уточнення. Відомо, що церква стояла "...на рівному місці, поміж будинків, поблизу річкової заплави Дніпра"9.

В четвертій дерев’яній церкві – на честь Успіння Божої Матері – богослужіння було розпочато у 1894 р. [12, с. 175-176]. Вона була 3-х престольна. Другий престол на честь святителя Миколая, а третій – на честь апостола Андрія Первозваного.

Мал. 5. Зовнішній вигляд останньої дерев’яної Свято-Успенської церкви в Романковому. (За матеріалами Дніпродзержинського краєзнавчого музею (прорисавтора (2005 р.), за виданням Буланова Н. Земні силуети віри. Історія церков Кам’янського (Дніпродзержинська). – Д., 2000. – С. 27)).

За історичними фотоматеріалами ХІХ ст., четвертий дерев’яний храм – Свято-Успенський збудований вже за єпархіальними традиціями (мал. 5). Дерев’яний, хрещатий в плані, зі скороченими бічними гілками, з однією главою на середхресті, яку встановлено на восьмерику і увінчано напівсферичною банею з декоративною маківкою та хрестом. З заходу було зведено дзвіницю з шатровим верхом. Навколо церковної ділянки існувала дерев’яна огорожа. Поруч з церквою розташовувалася сторожка [11, с. 68-69], а неподалік від церковної садиби знаходився будинок священика. Причт церкви складався з 2 священників і 2 псаломників: 1-й священик Петро Микитович Жежеленко (священик з 1885 р., на даному місці з 1889 р.), 2-й
священик Микола Іванович Житецький служив з 1897 р., а з 1914 р. Микола Пєсков, 1-м псаломником-дияконом був Хведір Опанасович Нєкрасов (на даному місці з 1889 року), 2-м псаломником з 1902 р. був Петро Антонович Повєтін, з 1912 р. ним став Сергій Григорович Горбатенко, церковний староста Кодрат Гунька з 1913 р. [11, с. 68-69; 12, с. 175-176]. Четверта церква теж не вціліла. Місце розташування потребує уточнення після археологічних досліджень.

До Свято-Успенської церкви була приписана Покровська церква. Не відомо, з якого матеріалу вона була збудована і коли. Також залишається не з’ясованим місце її розташування.

Після локалізації ділянок розміщення п’яти православних храмів села Романково на них слід провести ретельні археологічні дослідження. Вивчення даних ділянок дозволить професійно реконструювати зовнішній вигляд старовинних культових споруд і можливо відтворити втрачені домінанти історичного поселення Дніпропетровщини.

Легенди

1.Про ймовірну причину даного заходу йтиметься трохи нижче.
2.Першим спроби локалізації острову робив Д. Яворницький, див. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков. – СПб., 1898. – С. 63 (Великий остров, названный в известном сочинении французкого инженера Боплана в XVII в., имевший, по его словам, полмили длины, полтораста шагов ширины, весной потоплявшийся водой, но летом служивший пристанищем для рыбаков, приезжавших на остров ватагами из Киева и других мест. Видимо ему соответствует остров Романков, расположенный среди Днепра, как раз против церкви Романкова, и имеющий около двух верст длины и одну версту ширины...). Як бачимо в часи Яворницького острів мав приблизно таку ж довжину як і в часи Боплана, а от ширина збільшилася вдвічі.
3.Друкований варіант цієї карти (початок ХХ ст.) зберігається у фондах Херсонського обласного краєзнавчого музею. Карта Заноні відтворює історію краю, допомагає визначити місце розташування поселень, фортець, попередні назви річок, озер та ярів, а також дозволяє простежити міграцію народів, що проживали на території Причорномор’я.
4.Даний опис наводиться за виданням Буланова Н. "Камянские этюды в стиле ретро". – Днепродзержинск, 2009. В цьому ж виданні приведено малюнок Кузнєцова "Схема Дніпра в районі Романового острова", та на жаль нема схеми курганів, про які йдеться.
5.Назви наведено за "Планом генерального межування Катеринославського повіту" 1782 р.;
6.Вся давня частина слободи знаходиться під водами Дніпродзержинського водосховища, збереглося лише місце розташування другої церкви на честь Ікони Казанської Божої Матері і кілька кварталів пізнього походження. Про слободу див. Харлан О.В. Ставрографічний комплекс церкви села Шошеновка на Верхньодніпровщині // Праці науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. Вип. 7. – К.: Фенікс, 2012. – С. 263-271; Харлан О.В. Шошенівка (Сошенівка): до історії зниклого поселення та храму на честь Ікони Казанської Божої Матері // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2014 рік. – Дніпропетровськ, 2013. – С.120-124;
7.В метриці, яку заповнив священик, знаходимо дані з клірових відомостей і літопису про початок будівництва третьої церкви ще в 1787 р. Див.: Баришковский П. Успенская церковь села Романково Екатеринославского уезда. – Романково, 1887 (рукопис). – С.2.
8.Вірогідно, він помиляється, оскільки на такій відстані від Романкова існувала Іванівка на р. Мокра Сура, в ній дійсно існувала дерев’яна церква. Вона знаходилося нижче за течією поселень Кринички та Нововоскресенська (сучасне село Світлогірське Криничанського р-ну Дніпропетровської області). У 1860 р. в Іванівці поміщицею Катериною Лукашевич (уродженою Семпирович) було збудовано нову дерев’яну церкву на честь Зачаття святої Анни.
9.За матеріалами священика Петра Баришковського (1880 р.).

Бібліографічні посилання:

1. Боплан. Описание Украйны. – СПб.: Тип-я Карла Крайя, 1832. – 179 с.
2. Буланова Н. Земні силуети віри. Історія церков Кам’янського (Дніпродзержинська). – Д.: "Січ", 2000. – 110 с.
3. Буланова Н.М. Проблема урбогенезису Кам’янського-Дніпродзержинська // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. – 2010. – Вип.8. – С.52-61.
4. Karta Granic Polski, y Rossyi, Zawieraiaca Czesc Poludniowa Ukrainy, y Przeciag Dniepru, Zaczawszy od Kiiowa, az do Samary.
5. Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856. – Т.І. – 354 с.
6. Макаревский Ф. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославскої єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д.: Дніпрокнига, 2000. – 1080 с.
7. Мусиенко П. По местам запорожской славы // Радуга. – 1969. – ноябрь – №11. – С. 144-150.
8. Пивовар А.В. Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – 332 с.
9. Подтвердительный универсал гетмана Мазепы Мгарскому Лубенскому монастырю на рыбные ловли по Днепру при острове Романкове. 1689 июля 19. 190 // Акты относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. 1633-1699. – СПб.: Тип-я Эдуарда Праца, 1853. – Т.5. – С. 222-223.
10. Слабченко М.Є. Паланкова організація Запорозьких Вольностів/М.Є.Слабченко//Козирєв В.С. Матеріали до адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII – перша половина ХІХ ст.).–Запоріжжя: Б.в., 1999.– 426 с.98
11. Справочная книга Екатеринославской епархии. Издание Екатеринославской Духовной Консистории. – Екатеринослав: Тип-я Братства св. Владимира, 1908. – 1103 с.
12. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год. – Екатеринослав: Тип-я С.И. Барановского, 1914. – 488 с.
13. Харлан О.В. Мобільні храми запорозьких козаків // Нові дослідження пам’яток Козацької доби в Україні. Зб. наук. стат. – К., 2010. – Вип.19. – 564 с.
14. Харлан О.В. Про своєрідність культової архітектури запорозьких козаків // Софійські читання. Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва» (м. Київ, 28-29 травня 2009 р.). – К., 2010. – 501 с.
15. Харлан О.В. Стилістичні й типологічні особливості дерев’яних храмів Запорозьких Вольностей XVII-XVIII ст. // Нові дослідження пам’яток Козацької доби в Україні. Зб. наук. стат. – К., 2009. – Вип.18. – 428 с.
16. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа.– СПб.: Изд-е Л.Ф.Пантелеева, 1888. – Ч.1. – 294 с.
17. Эварницкий Д.И. Карты Украйны и Запорожья и планы р. Днепра // Труды тринадцатого археологического съезда в Екатеринославе 1905. т.ІІ. – М.: Тов-во типографи А.И.Мамонтова, 1908. – 533+273 с.: іл.

А.В. Харлан
К вопросу локализации месторасположения и архитектурно-градостроительных особенностей храмов села Романково. На основе изученных архивных источников, натурных обследований и научных работ рассмотрены архитектурно-градостроительные
особенности исчезнувших памятников культового зодчества бывшего поселения Романково

O.V. Kharlan
On the issue of localization and architecture and urban planning characteristics of the churches of village Romankovo Based on the studied archival sources, mapping, field research reviewed scientific papers and architectural and urban features monuments of religious architecture of the former settlement Romankovo, that not survived to our time

Харлан О.В.

Джерело http://sa.nmu.org.ua