Веб сайт http://libraria.ua є демонстраційною версією системи он-лайн презентації цифрового повнотекстового архіву періодики. Наразі ресурс містить 291 назв, 29959 чисел, 199145 сторінок української періодики за 1917–1998 роки з фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка та Державної наукової архівної бібліотеки. Доступні цифрові зображення газет, а також широкі можливості повнотекстового пошуку на українській, івриті, Їдиш, кримсько-татарській, німецькій, польській та російській мовах. Дуже цікавими видаються архіви газет, які видавались під час німецько-фашистської окупації.
А
Азовский вестник 1942–1943
Б
Бережанські вісті 1941–1942
Бориспільські вісті 1943
Бюлетень Валківської районової управи 1941–1942
Бобринецький голос 1942–1943
Буг 1943
Бюлетень Костянтиноградського округового та міського управління 1942
В
Васильківські вісті 1942–1943
Відродження (Тараща) 1941–1942
Вісті з фронту 1943
Верхнєдніпровська газета 1942–1943
Вільна Україна (Дніпропетровськ) 1941
Вісті Лохвиччини 1942–1943
Вечірній листок 1942
Вільна Україна (Тетіїв) 1941
Вісті Остерщини 1942–1943
Визволена Україна 1942–1943
Вільне слово 1941–1942
Вісті Прилуччини 1942–1943
Визволення 1942–1943
Вінницькі вісті 1941–1943
Волинь 1941–1944
Відбудова 1942–1943
Вірним шляхом 1942–1944
Вольное Приазовье 1942
Відродження (Калинівка) 1942
Вісник часопису Українське Полісся 1942
Воля 1941
Відродження (Миргород) 1941–1942
Вісті 1943–1944
Воля народа 1944–1945
Відродження (Ромни) 1941–1943
Вісті для українських селян 1942–1943
Воля Покуття 1941–1944
Г
Гадяцька газета 1942–1943
Голос Крыма 1941–1944
Голос правды 1943–1944
Гайсинська газета 1943
Голос Новгород-Сіверщини 1942
Голос Ростова 1942–1943
Голос 1939–1945
Голос освобожденной Северщины 1942–1943
Голос Сарненщини 1941–1943
Голос Волині 1941–1943
Голос Охтирщини 1942–1943
Голос Таврии 1943
Голос Дніпра 1941–1943
Голос Підкарпаття 1942–1944
Голос. Українські вісті 1945
Голос Донбасса 1943
Голос Полтавщини 1941–1943
Горохівські вісті 1943
Д
Дзвін (Біла Церква) 1941–1942
Дніпрова хвиля 1941–1943
Донецька газета 1941–1943
Дзвін (Кривий Ріг) 1941–1943
Дніпропетровська газета 1941–1943
Донецькі новини 1943
Дзвін волі 1942–1943
До Перемоги 1943–1944
Дрогобицьке слово 1942
Діло 1917–1939
Донецкий вестник 1941–1943
Дунаєвецькі вісті 1941–1944
Ж
Життя 1941–1942
Життя Зіньківщини 1942
Жовківські вісті 1941–1942
З
За вільну Україну 1941–1942
За українську державу 1944–1945
Звягельське слово 1942–1943
За волю і права 1944
За Україну 1945
Земледелец Тавриды 1943
За краще життя 1942
Записки наукового товариства імені Шевченка 1925
Земля 1944–1945
За мир и свободу 1944
Заря 1943–1944
Золотоніські вісті 1942–1943
За родину против Сталина 1943
Зборівські вісті 1941–1942
Золочівське слово 1942–1943
За самостійну Україну 1943
Звільнена Україна 1941
И
Иллюстрированный боевой путь 1943
Информационный листок добровольческих частей 1944
І
Іванківські вісті 1942–1943
К
Казак 1943–1944
Кам'янські вісті 1941–1943
Краківські вісті 1942
Казачий вестник 1941–1945
Коростишівські вісті 1942–1943
Кремянецький вісник 1941–1944
Казачий клинок 1943–1944
Костопільські вісті 1941–1943
Критика 1998
Казачья лава 1944
Костянтинівські вісті 1942
Кубань 1942–1943
Калинівські вісті 1942–1943
Костянтиноградські нові вісті 1942–1943
Л
Литературна нед?ля 1941
Літературна газета 1942
Лубенський вісник 1942–1943
Літаври 1941
Лозівські вісті 1943
Львівські вісті 1941–1944
Література і мистецтво 1941
Лохвицьке слово 1942
Лятичівські (Лєтишівські) вісті 1943
М
Маріупольська газета 1941–1943
Миргородські вісті 1942–1943
Молва 1942–1944
Мелітопольський край 1942–1943
Мозырские известия 1943
Молния 1943
Н
На посту 1943–1944
Нова доба (Бердичів) 1941–1943
Нове життя (Первомайськ) 1942–1943
На страже родины 1944
Нова доба (Берлін) 1941–1944
Нове життя (Пологи) 1942–1943
Набат 1943–1944
Нова Україна (Вінниця) 1944
Нове життя (Старокостянтинів) 1941–1943
Народный голос 1944–1945
Нова Україна (Полтава) 1943
Нове Запоріжжя 1941–1943
Націоналіст. Часопис українознавства 1941
Нова Україна (Харків) 1942–1943
Нове мистецтво 1926–1927
Націоналіст. Часопис українського юнацтва 1942–1943
Нова Шепетівщина 1942–1943
Нове українське слово 1941–1943
Наш путь 1944
Новая жизнь (Берлін) 1941
Новий час (Вознесенськ) 1942–1943
Наш путь (Херсон) 1943
Новая жизнь (Рикове) 1943
Новий час (Куп'янськ) 1942–1943
Наш фронт 1943
Новая жизнь (Старий Оскол) 1942–1943
Новий час (Петриківка) 1942–1943
Наше слово 1942–1944
Новая жизнь (Чистякове) 1943
Новий час (Шостка) 1942–1943
Наші вісті 1941–1943
Новая мысль 1943–1944
Новий шлях 1942
Наші дні 1943
Новая правда 1942
Нові дні 1942–1943
Нед?ля 1941–1944
Нове життя (Ворошиловград) 1942–1943
Новогеоргіївські вісті 1943
Никопольский листок 1944
Нове життя (Каховка) 1943
Новое время 1942
Ніжинські вісті 1942–1943
Нове життя (Козятин) 1941–1942
Новый путь 1942
О
Оборона України 1943
Олександрійський бюлетень 1942–1943
Останні вісті (Кролевець) 1942
Овручські вісті 1943
Олександрійські вісті 1943
Останні вісті (Переяслав) 1942
Одесса 1942–1943
Останні вісті 1941
Останні вісті (Сарни) 1943
Одесская газета 1941–1944
Останні вісті (Біла Церква) 1941
Олевські вісті 1942–1943
Останні вісті (Коломия) 1941
П
П'ятихатська газета 1943
Переяславські вісті 1942–1943
Прибугські вісті 1942
Павлоградська газета 1942–1943
Подолянин 1941–1944
Промінь 1941–1943
Павлоградська газета. Обласні вісті 1942–1943
Последние известия 1942
Пряшевщина 1945
Педагогічний інформаційний бюлетень (Полтава) 1943
Последние новости 1941–1943
Путивлянин 1942–1943
Педагогічний інформаційний бюлетень (Харків) 1942
Правда 1942–1943
Перемога 1941
Прибугские известия 1942–1943
Р
Ранок 1943
Рідне слово (Звенигородка) 1942–1943
Рогатинське слово 1941
Речь 1942–1943
Рідне слово (Київ) 1943
Россошанский вестник 1942
Рідна земля 1941–1944
Рідне слово (Лубни) 1941–1942
Ружинський вісник 1942–1943
Рідна нива (Пирятин) 1942–1943
Рідний край (Богодухів) 1942–1943
Рідна нива (Яготин) 1942
Рідний край (Карлівка) 1943
С
Самбірські вісті 1941
Свобода 1942–1943
Станіславівське слово для областей 1942–1944
Самостійна Україна 1941
Свободная земля 1942
Стрийські вісті 1941–1942
Самостійник 1943–1944
Свято радості 1941
Сумской вестник 1943
Самостійність 1941
Сніжнянський вісник 1942
Сумський вісник 1941–1943
Світанок 1942–1943
Сокалське слово 1942
Сурма 1941
Світлий промінь 1942–1944
Станіславівське слово 1942
Т
Таращанські вісті 1943
Тижневик барської округи 1942–1944
Труд 1943–1944
Теребовельські вісті 1941
Тризуб 1945
Тернопільський голос 1942–1944
Тризуб (Чортків) 1941–1942
У
Українська думка 1920
Українське слово (Станіславів) 1941–1942
Український шлях 1945
Українська правда 1942–1943
Український вісник 1941–1945
Українські (Кіровоградські) вісті 1942
Українське життя 1941–1942
Український голос (Кіровоград) 1941
Українські вісті 1941–1942
Українське полісся 1941–1944
Український голос (Луцьк) 1941–1944
Українські новини 1942–1943
Українське слово (Валки) 1943
Український голос (Миколаїв) 1941
Українські щоденні вісті 1941
Українське слово (Вовчанськ) 1942–1943
Український голос (Проскурів) 1941–1943
Уманський голос 1941–1943
Українське слово (Житомир) 1941
Український доброволець 1943–1945
Урядові Дунаєвецькі вісті 1941–1943
Українське слово (Золотоноша) 1941–1942
Український Донбас 1942–1943
Українське слово (Київ) 1941
Український кур'єр 1943
Х
Хабнівські Вісті 1942–1943
Хлеб, убежище, труд 1943
Хмільницькі вісті 1943
Харків'янин 1943
Хлібороб (Берлін) 1943–1944
Холмська земля 1943–1944
Харківські короткі зведення 1943
Хлібороб (Волноваха) 1942
Хорольські Вісті 1943
Ч
Часопис 1943
Чернігівський кур'єр 1941–1943
Черкаська думка 1941
Чортківська думка 1942–1944
Я
Як на долонi 1937–1938
А
Azat Kirim 1943
C
Chwila 1919–1939
Chwila. Wydanie wieczorne 1934–1939
D
Deutsche Bug-Zeitung 1942
Di Woch 1939
Deutsche Ukraine-Zeitung 1944
Dos Jidysche Wort 1931
G
Glos Zydowski 1930
H
Hamenahejl 1933
Hanoar 1932
I
Idysze Bine 1924
M
Miesiecznik zydowski 1930–1934
N
Nasz Glos 1931
Nasza Trybuna 1937–1938
O
Ostjudische Zeitung 1936
P
Polsko-Zydowski Tygodnik Kresow Wschodnich 1935
Przeglad judaistyczny 1922
Przelom 1924–1925
R
Rozwaga 1922–1926
S
Slowo 1935–1938
Sprawy Zydowskie 1925
T
Trybuna akademicka 1923–1926
Tygodnik zydowski 1919
W
Wolyner Tog 1933
Переименование городов и улиц сейчас у всех на слуху. А как происходили довоенные смены названий, в результате чего мы имеем сегодняшние названия? Давайте обратимся к переименованию на примере города Днепродзержинска, задолго до этого названного Каменским. Об этом корреспондент «Зори» попросил рассказать днепродзержинского писателя и краеведа, члена городской топонимической комиссии Александра Слоневского, давно исследующего этот вопрос.
— Александр Юльевич, с чем же было связано переименование Каменского в Днепродзержинск?
— В 1936 году решением Центрального Исполнительного Комитета СССР город Каменское получил новое имя — Днепродзержинск. Полностью текст постановления звучал так: «Удовлетворить просьбу днепропетровских и украинских организаций и переименовать город Каменское Днепропетровской области УССР в город Днепродзержинск. Председатель ЦИК Союза ССР М. Калинин. Секретарь И. Акулов. Москва. Кремль. 1 февраля 1936 года». Никаких мотивов переименования со стороны днепропетровских и украинских организаций в постановлении не указано, как нет и названия самих этих организаций.
— Люди, знакомые с краеведением, скажут, что переименование Каменского произошло в связи с личным вкладом Дзержинского в пуск Днепровского завода в 1925 году…
— Вклад Железного Феликса в пуск Каменского завода вызывает массу возражений и является, по сути, мифотворческим. После окончания Гражданской войны Днепровский завод находился на так называемой консервации. Но в 1925 году ситуация изменилась: стране вновь понадобился металл. В результате в апреле 1925-го завод в Каменском из числа законсервированных предприятий перешёл в разряд действующих. Роль Дзержинского состояла в том, что он на посту председателя Совнархоза курировал металлургическую отрасль. Пуск этих фабрик явился следствием изменения экономической обстановки в стране, подкреплённой готовностью коллективов к работе, но не результатом особого отношения Дзержинского к металлургическому колоссу на берегах Днепра.
— Что же послужило толчком к переименованию?
— 4 января 1936 года состоялось заседание бюро Днепропетровского обкома партии, на котором присутствовали 15 членов и кандидатов бюро обкома, членов и кандидатов обкома. Пунктом №17 повестки дня стоял вопрос «О переименовании города Каменского». Докладывал первый секретарь обкома Мендель Хатаевич, в прениях выступили заместитель председателя облисполкома Броун, а также председатель облисполкома Гаврилов. Постановили: «Имея в виду, что нынешнее название города Запорожье-Каменское устарело, что в области существует отдельно город Запорожье, а также имеется ещё один Каменской район (называемый Каменским-на-Днепре), в связи с чем создаётся большая путаница с рассылкой материалов, и даже рабочие самого города Каменское зачастую не знают точного названия своего города, — войти в ЦК ВКП(б) и ЦК КП(б)У с ходатайством о переименовании города Каменского в Днепродзержинск».
— А как вы прокомментируете постановление обкома?
— Разберем аргументы. Первый. «Название города устарело». Во всём цивилизованном мире чем старше, чем древнее город, тем больше ему почёта и уважения. Но, как говаривал Владимир Маяковский, «у советских собственная гордость». Как известно, первое письменное упоминание о Каменском относится к 1750 году. Следуя логике постановления, кандидатурами, далеко опережающими Каменское в очереди на переименование, должны быть в Украине Киев, Чернигов, Переяслав. Не говоря уже о советских древнейших городах Ереване, Бухаре, Самарканде или же о Риме, Афинах или Карфагене. Этим безнадёжно устаревшим населённым пунктам просто повезло, что они находились вне юрисдикции Днепропетровского обкома партии. «В области существует отдельно город Запорожье, а также имеется ещё один Каменской район (называемый Каменским-на-Днепре), в связи с чем создаётся большая путаница с рассылкой материалов». Официальным названием города являлось Каменское, а не Запорожье-Каменское, о чём свидетельствует хотя бы текст постановления ЦИК; областной район назывался Каменским-на-Днепре, а не Каменским. И вместо того, чтобы устранять путаницу с рассылкой материалов путём усовершенствования работы бюрократического аппарата, решили лишить город Каменское его исторических корней, путём переименования в Днепродзержинск. «Рабочие самого города Каменское зачастую не знают точного названия своего города». Вот она, подоплёка переименования: рабочие не знают названия города, в котором живут! Конечно, надо менять!
— Так в чём же причина переименования?
— Подоплёкой явилась личная инициатива секретаря обкома Хатаевича, который решил не отставать от веяний времени и, по примеру других регионов, иметь у себя в области ещё один город, названный в честь большевистского вождя первой величины.
— Тогда почему же Днепродзержинск?
— Областное партийное начальство не слишком утруждало себя поисками оригинального названия для замены устаревшего. По аналогии с Днепропетровском город Каменское решили назвать Днепродзержинском. Заслуживает внимания, что на заседании бюро обкома — судьбоносного для Каменского — местную парторганизацию никто не представлял, а ведь секретарь горкома Лысов был членом обкома партии. Партийные, советские, профсоюзные органы Каменского, как и его жители, были просто поставлены перед фактом: с 1 февраля 1936 года ваш город называется Днепродзержинск.
— Как отреагировали городские власти на постановление ЦИК СССР?
— В день выхода постановления состоялось заседание бюро городского парткомитета. Был заслушан вопрос «О переименовании г. Каменское в г. Днепродзержинск». Постановили: - созвать 5 февраля объединённый пленум горкома, горсовета и горпрофсовета в театре имени Хатаевича по вопросам, связанным с переименованием города, пригласить на заседание Хатаевича и Гаврилова; - на всех предприятиях города, школах, клубах и в сельских местностях 2 и 3 февраля провести митинги в связи с переименованием города; - провести собрания секций горсовета, депутатских групп и уличных комитетов с постановкой вопроса о переименовании города; - создать комиссию для проработки всех практических вопросов, связанных с переименованием города».
— Какие ещё проводились собрания или мероприятия?
— 7 февраля 1936 года состоялось ещё одно заседание в горкоме партии. Повестка дня того пятничного собрания включала 53 вопроса (!). 46-й вопрос повестки дня звучал так: «О подготовке к десятилетию со дня смерти Дзержинского». Как видим, только тут всплывает оловянный юбилей со дня упокоения Железного Феликса. На повестку дня также вынесли вопрос «О практических задачах, связанных с переименованием города».
— Как же возник миф о переименовании города «по многочисленным просьбам трудящихся»?
— Давайте вернёмся к судьбам застрельщиков переименования Каменского в Днепродзержинск, присутствовавших 4 января 1936 года на заседании бюро Днепропетровского обкома партии. Из пятнадцати членов и кандидатов в члены бюро обкома и членов и кандидатов обкома десять человек оказались контрреволюционерами и врагами народа. Кстати говоря, первые лица вновь названного Днепродзержинска, претворяющие в жизнь решения партии и правительства по переименованию Каменского, впоследствии были также изобличены как враги народа и расстреляны. Это Семён Лысов — секретарь горкома партии, Михаил Рафаилов — секретарь заводского райкома партии, Соломон Фертман — председатель горисполкома. Именно поэтому в официальных публикациях информацию о застрельщиках переименования города предпочитали умалчивать. Поэтому и пользовались обтекаемой универсальной формулировкой: «по многочисленным просьбам трудящихся». Последующие поколения советских исследователей уже переписывали этот штамп под копирку, не задаваясь излишним вопросом: а так ли оно было на самом деле?
Источник: http://zorya.org.ua/glavnoe/kak-kamenskoe-pereimenovali-v-dneprodzerzhinsk-27878.html
Add a commentВідбулося чергове засідання краєзначого клубу "Кам'янське-Дніпродзержинськ". Цього разу темою стали розповіді Любові Алексієвської, Олександра Слонєвського, Анатолія Жежера про міських художнків старшого покоління.
"У народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому, - говорить Любов Алексієвська. - А мені хочеться перенести цю думку на місто. Я не знаю, чи існує бодай одна галузь людської діяльності, у якій би не проявили себе наші земляки. Підготовлений і виданий мною минулого року краєзнавчий енциклопедичний довідник «Кам’янське-Дніпродзержинськ від «А» до «Я» не зміг умістити в собі всіх достойних імен. Несправедливо були не те що забуті, а якось «не дійшли руки» до художників старшого покоління. Тих, що плідно творили в до- і повоєнні роки, складний і бурхливий час, який спресував у собі зміни епохи, розквіту і занепаду численних художніх стилів, шкіл, концепцій і цілих світоглядів. Вони пережили жахливу війну, на власні очі бачили стрімкі злети і падіння не тільки мистецтва, а й політичних систем, держав, моралі. На їхню долю випали неабиякі страждання. І вони не тільки зуміли вижити, стати творцями, а й змогли розгледіти і розвинути художній талант у молодих художниках, які через роки стали справжніми майстрами.
Хто не знає відомих заслужених художників України Анатолія Михайловича Жежера, Володимира Олександровича Жугана, багатьох інших талановитих митців, кого ми давно називаємо ветеранами. А сьогодні мова піде про їхніх учителів, художників старшого покоління. І серед них: Григорій Антонович Латунов, Георгій Моїсейович Мороз, Михайло Савелійович Осінній, Микола Федорович Косинський, Анатолій Іполітович Сайковський.
Ці художники творили в непростий час, коли крок у бік міг вважатися спробою зради чи протесту проти головної лінії партії, коли сучасники або не розуміли, або засуджували... Бути вільним у душі, аби творити у невільному середовищі – було справжнім подвигом. А втім, давайте коротко познайомимось з кожним окремо".
САЙКОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ІПОЛІТОВИЧ (27.08.1934 м.Кам’янське) – талановитий архітектор-містобудівник, художник, член Національної Спілки архітекторів України, живописець,графік, журналіст. Автор багатьох містобудівних комплексів, громадських і житлових споруд, монументальних пам’ятників, споруджених у Москві, Ленінграді, Дніпропетровську, Новгороді, Могильові, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Рибінську. Автор оригінальних творчих проектів, малюнків, живопису, акварелі, фотографій, а також численних публікацій у газетах і журналах, та виданої в Москві в 1985 році монографії про видатного скульптора і художника Г.В.Нерода.
Сайковського називають головним архітектором «безкінечного міста» Кривого Рога. У Анатолія з дитинства відзначали допитливість і мрійливість. Як і ровесники, діти війни, він рано подорослішав, але зумів зберегти на все життя дитячу безпосередність, мрійливість, захопленість, усміхненість, чуйність. Малював і цікавився образотворчим мистецтвом з раннього дитинства. До армії закінчив Київську середню художню школу ім.Т.Г.Шевченка при художньому інституті. Після служби переїхав у Ленінград для одержання вищої освіти. Архітектурну освіту здобув у Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури ім.І.Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Саме місто захопило його. Першою його великою творчою роботою став проект конференц-залу і головного вестибюля Госпіталю інвалідів вітчизняної війни в Ленінграді.
Анатолій Іполітович вивчав і пропускав крізь себе усі стилі й напрями вітчизняного і зарубіжного мистецтва, живопису і архітектури, розправляв крила і пригнічувався «спрямовуючою дією» партійно-державного керівництва. Мріяв про світлі і радісні, зручні міста. Шукав свій стиль у мистецтві. Свій життєвий досвід набував у якості архітектора в різних містах СРСР: Рибінську Ярославської області (центральна площа і плавальний басейн), Дніпропетровську (відома Набережна, центр, житлові масиви «Тополя», Західний), Новгороді (збереження і поєднання із сучасністю унікальних архітектурних раритетів). Діапазон його діяльності надзвичайно широкий, його творча палітра - яскрава і різноманітна.В його активі містобудівні комплекси масового житла, реконструкція старих і спорудження нових мікрорайонів, унікальні будівлі і споруди, паркові комплекси.
З 1976 року А.Сайковський переїхав до Дніпродзержинська, де працював начальником відділу генплану філії інститута «КиївНДІмістобудування». Він проектує і будує адміністративні будівлі «Дніпрохімбуду», другий лівобережний мікрорайон, меморіальну дошку Л.Брежнєву на при заводській площі ДМК, багато інших об’єктів.
Ескізні пропозиції Предзаводської площї 1978 рік
Пізніше його переводять до обласного центру та головним архітектором Кривого Рога, де він проживає і зараз.
Разом з архітектурною творчою діяльністю А.Сайковський багато уваги приділяє образотворчому та фотомистецтву (характерні портрети, емоційні пейзажі, колоритні акварелі). Його діяльність неодноразово відзначалася перемогами у всесоюзних конкурсах. Талант митця успадкували син Олександр та онук Едуард.
КОСИНСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (26.06.1925 м.Кам’янське – 09.02.2009) – живописець, графік. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1948 р., викладач М.Панін).
Учителював. З 1957 по 2008 рік – керував студією образотворчого мистецтва Палацу культури ім.Горького у Дніпродзержинську. Учасник мистецьких виставок від 1960-х років. Персональних – у Дніпродзержинську (1996, 1999). Створив сюжетні полотна про війну, портрети, пейзажі, натюрморти у реалістичному стилі. Деякі роботи зберігаються у Музеї історії міста Дніпродзержинська.
МОРОЗ ГЕОРГІЙ МОЇСЕЙОВИЧ (30.04.1937 Дніпродзержинськ-2015 Санкт-Петербург) – український і російський радянський художник-живописець, яскравий представник реалістичного напрямку в живопису другої половини ХХ-початку ХХІ століть. Свої перші уроки малюнка і живопису одержав у Дніпродзержинській ізостудії Г.А.Латунова.
Потім учився в середній художній школі в Києві. А в 1957 р. приїхав у Ленінград, де вступив на образотворчий факультет інституту живопису, скульптури і архітектури імені І.Рєпіна. В 1963 році здобув вищу освіту у майстерні Юрія Непринцева. Дипломною роботою була картина «Колгоспні лани». Кілька років працював у Воркуті у відділенні художнього фонду РРФСР. Разом з відомими майстрами образотворчого мистецтва Ленінграда вже з 1963 року вставляв свої твори на виставках. З 1973 р. став членом Ленінградської спілки художників. Писав пейзажі, натюрморти в інтер’єрі й екстер’єрі, жанрові композиції, портрети. Любив виїжджати у творчі поїздки в Україну, а також у віддалені куточки Росії, відвідав Італію, США, Японію. Останні двадцять років життя провів у мальовничому передмісті Санкт-Петербурга Шувалові, облюбованими багатьма художниками і скульпторами.
Мав персональні виставки в Австрії, Угорщині, Японії (1980), Італії (1991-1994), США (1990). Його роботи залишилися у приватних зібраннях та в експозиціях музеїв Санкт-Петербурга, Москви, Дніпропетровська, у Франції, Японії, Сирії, Італії. Похований у Санкт-Петербурзі.
ЛАТУНОВ ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ (09.10.1918–29.04.2001) – український живописець, фронтовик, член спілки художників СРСР. Народився в с.Петрівка Ворошиловградської (тепер Луганської області), на Донбасі. Малював з раннього дитинства. Після закінчення семирічки вступив до Луганського художнього училища. 1937 став студентом Київського художнього інституту, який з відзнакою закінчив лише в 1947. Його вчителями були О.Шовкуненко, І.Штільман, М.Шаронов, М.Іванов. Щасливі роки навчання були перервані війною ще в 1940, коли потрапив до діючої армії. Пройшов фінську, а згодом фронтами другої світової війни. Кулеметник Латунов мав можливість повертатись до улюбленого малювання лише під час перебування в госпіталях після поранень, де його і застала звістка про перемогу (в Чехословаччині). Повернутися до навчання судилося лише через довгих 5 років. Після інституту Григорій Антонович впевнено почав шлях до великого мистецтва: став членом Спілки художників СРСР. Дебютував на Всесоюзній художній виставці в Державній Третьяковській галереї, а через кілька днів узяв участь у престижній всесоюзній художній виставці в музеї образотворчих мистецтв імені О.Пушкіна в Москві.
Г.Латунов 1985 рік
Його роботи демонструвалися на десятках регіональних, республіканських виставках, за рубежем. Працював у галузі станкового живопису. Окрім творчості займався педагогічною і громадською діяльністю, в різні роки керував Дніпропетровською обласною художньою радою, був членом правління обласної організації Спілки художників, керував ізостудією, в якій почали свій творчий шлях чимало маститих художників. Уважний і талановитий педагог зумів пробудити талант у Георгія Мороза, Володимира Жугана, Анатолія Сайковського, Анатолія Жежера та багатьох інших.
Учень Г.Латунова, заслужений художник України ЖЕЖЕР АНАТОЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ, розповів про своїх колег, які принесли славу Дніпродзержинську, і про тих, які були рядовими художниками. Це батько і син Солодовнікови, Михайло Савелійович Осінній, Павло Якович Віннік, які малювали плакати, лозунги, великі панно для всіх парадів, що проходили в Дніпродзержинську.
Анатолій Михайлович пригадав, як він ще підлітком зацікавився малюванням, як вперше переступив поріг ізостудії в палаці металургів, якою керував Латунов, про своє знайомство з великим майстром пензля. "Григорій Антонович був дуже інтелігентною людиною. Ніколи не говорив, що хтось з нас малює погано. Він міг сказати "ну добре", "трішечки пороби", а його найвищою оцінкою була похвала", - говорить Анатолій Жежер.
Олександр Слонєвський показав одну унікальну фотографію, яку йому подарував Борис Павлович Мельніченко. Борис Павлович працював провізором в аптеці першої лікарні. Поруч в костелі святого Миколая знаходилась майстерня художнього Фонду. Мельніченко був знайомий з усіма художниками старшого покоління. "Він мені розповідав історії з їхнього життя, - говорить О.Слонєвський. - Борис Павлович допомогав своїм друзям ліками, іноді спиртом, а вони в свою чергу дарували свої картини. Бувало таке, що картину бракували і автор хотів змити її з полотна. Але Мельніченко просив, щоб брак віддавали йому. Так назбиралося більше сотні картин, які знаходяться в його домашній кімнаті. Так от, на фотографії зображено як художник-портретист Солодовніков (зліва) і Латунов пишуть картину "Пани горять" (це 50-ті роки). В якості поміщика позував ще один художник Віннік".
Олександр Слонєвський показав знімки картин художника Адольфа Медвецького, який під час окупації в 1942-43 роках жив і працював в Оберхофені (Німеччина), і розповів про деякі з них.
Текст: Віктор КУЛЕНКО.
Add a commentТак гласит народная мудрость. Да еще такую большую жизнь, как у Лилии Борисовны Авдеевой, отметившей в феврале свой 90-летний юбилей.
…Мы сидим за чашкой чая в уютной квартире именинницы, где она живет вместе с сыном. Несмотря на столь почтенный возраст, Лилия Борисовна сохранила прекрасную память и ясность ума. Вот только слух ее немного подводит, поэтому беседовать нам помогала дочь Лилии Борисовны – Ирина Алексеевна.
– Отца моего репрессировали в 1937 году, мне тогда было одиннадцать лет, а младшей сестре – пять, – рассказывает Лилия Борисовна. – По происхождению он был поляк, Борис Маркович Каминский. Отец был вторым секретарем ЗПК (заводского партийного комитета – прим. ред.). Тогда как раз начались массовые аресты «врагов народа», причем в первую очередь преследовали немцев и поляков. Сначала отца сняли с работы, а вскоре арестовали. Вот так и окончилась нормальная жизнь нашей семьи… Маму никуда не принимали на работу, с большим трудом ей удалось устроиться счетоводом в ЖКО.
Только через много лет мама Лилии, Вера Григорьевна, узнала о том, что ее мужа расстреляли еще в 1938 году. А тогда было ничего не известно – «десять лет без права переписки», и все. Растить одной двоих детей было очень трудно, да еще ловить на себе косые взгляды…
– Когда началась война, мы эвакуировались на Урал, – продолжает свой рассказ Лилия Борисовна. – Как сейчас помню, 9 августа, с последним эшелоном. Наша тетя, мамина сестра, была директором школы, заслуженным учителем, она-то нам и помогла уехать. В эвакуации я окончила десять классов. После освобождения Днепродзержинска мы вернулись домой. Выяснилось, что наша квартира занята… Спасибо маминому знакомому, работавшему в ЖКО, который помог с жильем. Поселились мы в доме, который находился рядом с Дворцом культуры металлургов и стадионом. Тетя помогла мне с устройством на работу в школу №1 – учителем младших классов. А вскоре я познакомилась со своим будущим мужем… Молодой офицер Алексей Авдеев лечился в госпитале, который находился неподалеку. Прямо около нашего дома был небольшой базарчик, куда приходили и раненые бойцы из числа выздоравливающих. Вот там мы и встретились. Вернее, нас познакомила моя подруга. Мы понравились друг другу, стали встречаться…
Вскоре Алексей выздоровел и снова отправился на фронт. Влюбленные переписывались, девушка свято верила, что любимый вернется живым и невредимым, и эта вера хранила его от вражеских пуль. И вот, наконец-то, радостная весть – Победа! В 1945 году они расписались. Долгожданная встреча и – опять разлука. Ведь молодой супруг все еще продолжал служить…
Слушая рассказ Лилии Борисовны, я подумала: как много все-таки в жизни зависит от Его Величества Случая. Ведь именно та случайная встреча на улице определила будущее 18-летней Лилии и 26-летнего старшего лейтенанта Алексея Авдеева, который в октябре 1943 года был участником форсирования Днепра и освобождения Днепродзержинска от фашистских оккупантов. И так уж было угодно судьбе, чтобы именно здесь они встретились, полюбили друг друга, а позже этот город, в боях за который Алексей был ранен, станет для уроженца Курской области второй родиной.
– Через полгода я уехала к мужу в Болгарию, где он служил, там и наш первенец родился, – продолжает рассказ Лилия Борисовна.– В Болгарии мы прожили года два, а когда вернулись сюда, муж пошел работать на завод. Сыну Юре было около двух лет, когда я его отдала в ясли, а сама поступила в педучилище. Окончив его в 1950 году с «красным» дипломом, стала работать в школе. Вскоре родилась дочь Ирина. Ей не было еще и года, когда мужа, как офицера, вновь призвали в армию. Мы с детьми поехали с ним, часто переезжали с места на место. Вернулись обратно только в 1955-м.
Демобилизовавшись, бывший фронтовик, кавалер многих боевых орденов и медалей Алексей Кириллович Авдеев вскоре стал работать машинистом пратцен-крана во вновь построенном новопрокатном цехе Дзержинки. Супруга работала воспитателем в детском саду. Жили дружно, растили детей. А потом получилось так, что ей пришлось сменить профессию.
– У мамы начались серьезные проблемы с позвоночником, – уточняет Ирина Алексеевна. – Причем такие, что два раза по полгода она была прикована к постели. Когда она немного поправилась, отец попросту не пустил ее на работу. А потом мама освоила специальность машинистки и тоже устроилась работать на металлургический завод, в машбюро.
– Тогда вся заводская документация печаталась в нашем машбюро, – вспоминает моя собеседница. – Коллектив был большой, одиннадцать человек, два стенографа. А примерно через год меня выдвинули на должность начальника бюро. Я и подумать об этом не могла, но начальство рассудило иначе. Там и трудилась до выхода на пенсию, семнадцать лет на одном месте.
Будучи на пенсии, супруги Авдеевы принимали активное участие в работе совета ветеранов комбината. Алексея Кирилловича, как участника освобождения города, постоянно приглашали на различные мероприятия, встречи с молодежью. Уже после его смерти Лилия Борисовна еще около десяти лет была активной общественницей. Вместе со своей младшей сестрой Надеждой, кстати, тоже бывшей работницей Дзержинки, они опекали до 60 человек подшефных – ветеранов, навещали, поздравляли с праздниками, днями рождения.
– Муж у меня был замечательный. Его не стало в 1997 году. Мы прожили вместе в любви и согласии 52 года, – говорит Лилия Борисовна, показывая большой портрет покойного супруга в офицерской форме с многочисленными наградами. – Вырастили сына и дочь, дождались внуков и правнука. Сейчас он уже студент, жаль, дедушка не видит…
Трудовая биография сына и дочери супругов Авдеевых также неотделима от Дзержинки. Юрий Алексеевич, придя на завод еще до службы в армии, 35 лет трудился слесарем-ремонтником в разных цехах, 30 из них – в цехе водоснабжения. Больше тридцати лет отдала работе на комбинате и Ирина Алексеевна, придя сюда сразу после окончания вуза. А сегодня на Дзержинке продолжают династию внучка Лилии Борисовны Татьяна с мужем Сергеем Дрожжиным и внук Роман. Если подсчитать, в общей сложности трудовой стаж этой семьи на комбинате составляет около двухсот лет. Правнук Александр – студент третьего курса Днепропетровского университета.
Несмотря на столь солидный возраст, Лилия Борисовна очень любит читать, живо интересуется новостями, следит за событиями в стране и в городе, сама себя обслуживает и готовит еду. Жалеет только, что на улицу выходить уже не может, да еще почти год, как лишена связи с внешним миром – телефонный кабель в доме вырезан вандалами, и восстанавливать никто не собирается.
За праздничным столом в день 90-летнего юбилея любимой мамы, бабушки и прабабушки собралась ее ближайшая родня – десять человек. Хочется еще раз поздравить именинницу со столь значительной датой и пожелать ей, прежде всего, крепкого здоровья, активного долголетия, чтобы встретить с таким же завидным оптимизмом вековой юбилей.
Текст: Светлана ЛУНЕВА.
Источник http://www.dmkd.dp.ua/2817
Add a commentНові імена для 146 об'єктів топоніміки Дніпродзержинська і Карнаухівки, за які перейменовуються внаслідок декомунізації, затверджені розпорядженням міського голови від 19.02.2016 №57-р.
Публікується повний список перейменованих вулиць, проспектів, бульварів, провулків, площ. Зліва - старі найменування, cправа - нові назви.
1. улица 40-летия Октября - вулиця Івана Котляревського
2. проспект 50 лет СССР - проспект Наддніпрянський
3. улица Арсеничева - вулиця Василівська
4. улица Артема - вулиця Федора Бульбенко
5. 1-й переулок Артема - 1-й провулок Федора Бульбенко
6. 2-й переулок Артема - 2-й провулок Федора Бульбенко
7. 3-й переулок Артема - 3-й провулок Федора Бульбенко
8. 4-й провулок Артема - 4-й провулок Федора Бульбенко
9. улица Бабушкина - вулиця Василя Стефаника
10. улица Баглейская - вулиця Травнева
11. 1-й переулок Баглейский - 1-й провулок Травневий
12. 2-й переулок Баглейский - 2-й провулок Травневий
13. 3-й переулок Баглейский - 3-й провулок Травневий
14. улица Беспалова - вулиця Затишна
15. улица Беседова - вулиця Миколи Лисенка
16. переулок Большевистский - вулиця Гайдамацька
17. улица Бойко - вулиця Звенигородська
18. улица Васильева - вулиця Курська
19. улица Ватутина - вулиця Івана Сірка
20. улица Войкова - вулиця Малинова
21. улица Володарского - вулиця Яблунева
22. бульвар Волочаевский - бульвар Балковий
23. улица Волочаевская - вулиця Балкова
24. 1-й переулок Волочаевский - 1-й провулок Балковий
25. 2-й переулок Волочаевский - 2-й провулок Балковий
26. 3-й переулок Волочаевский - 3-й провулок Балковий
27. 4-й переулок Волочаевский - 4-й провулок Балковий
28. 5-й переулок Волочаевский - 5-й провулок Балковий
29. 6-й переулок Волочаевский- 6-й провулок Балковий
30. 7-й переулок Волочаевский - 7-й провулок Балковий
31. 8-й переулок Волочаевский - 8-й провулок Балковий
32. 9-й переулок Волочаевский - 9-й провулок Балковий
33. 10-й переулок Волочаевский - 10-й провулок Балковий
34. улица Воровского - вулиця Січнева
35. улица Гайдара - вулиця Дружня
36. улица Губы - вулиця Ігнатія Ясюковича
37. площадь Дзержинского - площа Петра Калнишевського
38. улица Дзержинского - вулиця Павловська
39. переулок Дзержинского (Карнауховка) - провулок Джерельний
40. улица Димитрова - вулиця Михайла Грушевського
41. улица Днепропетровская - вулиця Січеславський шлях
42. улица Второй Пятилетки (Карнауховка) - вулиця Центральна
43. 1-й переулок Второй Пятилетки (Карнауховка) - 1-й провулок Центральний
44. 2-й переулок Второй Пятилетки (Карнауховка) - 2-й провулок Центральний
45. улица Жданова (Карнауховка) - вулиця Рожева
46. улица Заварихина - вулиця Олени Ган
47. улица Калинина - вулиця Калинова
48. проспект Карла Маркса - проспект Івана Франка
49. улица Карла Маркса - вулиця Роберта Лісовського
50. улица КИМа - вулиця Дмитра Яворницького
51. улица Кирова - вулиця Соборна
52. улица Кирова (Карнауховка) - вулиця Рибальська
53. переулок Кирова (Карнауховка) - провулок Рибальський
54. улица Клары Цеткин - вулиця Сурська
55. улица Коминтерна - вулиця Левадна
56. проспект Комсомольский - проспект Василя Стуса
57. улица Коммунарная - вулиця Манаєнкова Йосипа
58. улица Корчевского - вулиця Портова
59. улица Котовского - вулиця Антона Золотаревського
60. улица Красина - вулиця Василя Овчинникова
61. улица Кузнецова - вулиця Покровська
62. улица Куйбышева - вулиця Привітна
63. улица Куйбышева (Карнауховка) - вулиця Шкільна
64. переулок Куйбышева (Карнауховка) - провулок Шкільний
65. улица Кулябьева - вулиця Хіміків
66. улица Лазо - вулиця Кодацька
67. проспект Ленина - проспект Свободи
68. улица Ленина (Карнауховка) - вулиця Житня
69. 1-й переулок Ленина (Карнауховка) - 1-й провулок Житній
70. 2-й переулок Ленина (Карнауховка) - 2-й провулок Житній
71. улица Локтюхова - вулиця Володимира Сіренка
72. проспект Маршала Жукова - проспект Героїв АТО
73. улица Новикова - вулиця Федора Сокуренко
74. улица Новороссийская - вулиця Курінна
75. 1-й переулок Новороссийский - 1-й провулок Курінний
76. 2-й переулок Новороссийский - 2-й провулок Курінний
77. улица Ногинская - вулиця Юрія Іллєнка
78. переулок Ногинский - провулок Юрія Іллєнка
79. улица Островского - вулиця Олександра Островського
80. переулок Островского - провулок Островського Олександра
81. улица Павлика Морозова - вулиця Володимира Логінова
82. 1-й переулок Павлика Морозова - 1-й провулок Володимира Логінова
83. 2-й переулок Павлика Морозова - 2-й провулок Володимира Логінова
84. улица Пархоменко - вулиця Олександра Какалюка
85. переулок Пархоменка - провулок Олександра Какалюка
86. проспект Пелина - проспект Гімназійний
87. улица Перекопская - вулиця Івановська
88. улица Петровского - вулиця Тритузна
89. переулок Петровского - провулок Тритузний
90. 1-й переулок Петровского - 1-й провулок Тритузний
91. улица Пролетарская (Карнауховка) - вулиця Семена Карнауха
92. улица Совхозная - вулиця Весняна
93. улица Советская - вулиця Заводська
94. улица Розы Люксембург - вулиця Костьольна
95. улица Свердлова (Карнауховка) - вулиця Веселкова
96. улица Серова - вулиця Валентина Сєрова
97. улица Сыровца - проспект Тараса Шевченка
98. улица Скалика - вулиця Сергія Слісаренка
99. улица Слайковского - вулиця Олеся Гончара
100. улица Смирнова - вулиця Олега Ясенчука
101. улица Тельмана - вулиця Сергія Нігояна
102. переулок Тельмана - провулок Сергія Нігояна
103. 1-й переулок Тельмана - 1-й провулок Сергія Нігояна
104. 2-й переулок Тельмана - 2-й провулок Сергія Нігояна
105. улица Толбухина - вулиця Бузкова
106. улица им.В.В.Щербицкого - вулиця В'ячеслава Чорновола
107. улица Урицкого - вулиця Телефонна
108. переулок Урицкого - провулок Телефонічний
109. улица Фрунзе - вулиця Волошкова
110. улица Фрунзе (Карнауховка) - вулиця Липова
111. улица Фурманова - вулиця Данила Чуба
112. переулок Фурманова - провулок Данила Чуба
113. улица Харитонова - вулиця Освітня
114. улица Чапаева (Карнауховка) - вулиця Тополина
115. улица Чапаева - вулиця Гетьмана Дорошенка
116. 1-й переулок Чапаева - 1-й провулок Гетьмана Дорошенка
117. 2-й переулок Чапаева - 2-й провулок Гетьмана Дорошенка
118. 3-й переулок Чапаева - 3-й провулок Гетьмана Дорошенка
119. 4-й переулок Чапаева - 4-й провулок Гетьмана Дорошенка
120. 5-й переулок Чапаева - 5-й провулок Гетьмана Дорошенка
121. 6-й переулок Чапаева - 6-й провулок Гетьмана Дорошенка
122. улица Чигиринская - вулиця Гетьмана Дорошенка
123. улица Красноармейская - вулиця Олексія Сокола
124. улица Красногвардейская - вулиця Архівна
125. улица Краснозвездная - вулиця Зоряна
126. переулок Краснозвездный - провулок Зоряний
127. улица Красноказачья - вулиця Вереснева
128. улица Краснопресненская - вулиця Мальовнича
129. улица Черняховского - вулиця Гетьмана Сагайдачного
130. переулок Черняховского - провулок Гетьмана Сагайдачного
131. улица Шаумяна - вулиця Ольги Кобилянської
132. улица Шиманского - вулиця Чистої роси
133. улица Щорса - вулиця Березнева
134. улица Октябрьская (Карнауховка) - вулиця Осіння
135. переулок Октябрьский (Карнауховка) - провулок Осінній
136. 1-й переулок Октябрьский (Карнауховка) - 1-й провулок Осінній
137. переулок Баглейский - провулок Травневий
138. улица Гайдара (Карнауховка) - вулиця Варваринська
139. улица Дзержинского (Карнауховка) - вулиця Джерельна
140. улица Калинина (Карнауховка) - вулиця Кленова
141. улица Петровского (Карнауховка) - вулиця Медова
142. 1-й переулок Петровского (Карнауховка) - 1-й провулок Медовий
143. улица Тельмана (Карнауховка) - вулиця Ясенева
144. 1-й переулок Тельмана (Карнауховка) - 1-й провулок Ясеневий
145. 2-й переулок Тельмана (Карнауховка) - 2-й провулок Ясеневий
146. сквер в честь 80-й годовщины образования Днепропетровской области - сквер Хіміків
Add a comment