Суббота, 28 Март 2020
Новости Украины и Мира
Спорт
Игровые (с мячом) виды
Футбол
Мини-футбол
Баскетбол
Волейбол
Гандбол
Пляжний футбол
Технические виды
Авто
Мото
Авиаспорт
Велоспорт
Стрельба пулевая
Стрельба из лука
Фехтование историческое
Судомоделизм
Силовые виды
Тяжелая атлетика
Пауерлифтинг
Гиревой спорт
Единоборства
Тхеквондо
Бокс
Кикбоксинг
Дзюдо
Вольная борьба
Каратэ
Айкидо
Фрифайт
ММА
Хапкидо
Комбатан
Легкая атлетика
Бег
Ходьба
Прыжки и метания
Теннис
Большой
Настольный
Водные виды
Поло
Плавание
Прыжки с трамплина
Синхронное плавание
Гребля
Водный туризм
Гимнастика
Художественная
Спортивная
Акробатика
Прыжки на батуте
Зимние виды
Хоккей
Бег на коньках
Фигурное катание
Фигурное катание на роликовых коньках
Логические игры
Шашки
Шахматы
Сёги
Спортивные танцы, черлидинг
Спортивные танцы
Черлидинг
Бильярдный спорт
Паркур
Спортивные сооружения
Спортивное ориентирование
Культура
Образование
История
Известные люди города
Памятники города
"Листая старые газеты"
50-е годы
60-е годы
70-е годы
80-е годы
90-е годы
История одной фотографии
История транспорта
Рекорды Города
Первые
Последние
Единственные
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

 

Ще один ДЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ ДОБРОВОЛЬЦІВ минув без Василя Кирилюка...Але жива пам'ять про нього. І сьогодні його друзі потурбувалися про встановлення ще однієї меморіальної дошки на будинку зі шпилем - по проспекту Свободи 51, де так швидко минуло його коротке і героїчне життя. Раніше дошка була встановлена на будівлі школи №5, де він навчався. Усміхнений погляд великого життєлюба, єдиного сина, чудового друга і захисника споглядатиме на всіх нас і на головну площу міста. Пам'ятаймо Героїв. Уривок з книги пам'яті "Життя,обірвані війною": Кирилюк Василь Сергійович (11.08.1985-16.08.2014).

 

Інтелігент третього покоління

 

Василько обожнював свого дідуся - кадрового військового, воєнкома Василя Петровича Кирилюка, на честь якого й одержав ім’я. На диво спокійна дитина, як тільки приходив дід, запалювався енергією: грали в подорожі, «мандрували» машинкою по карті світу, «воювали», продавали білети, мріяли. Якось несподівано життя дідуся обірвалося, рано помер і тато. І Василь з дитячих років був маминою надією, справжнім мужчиною. Ніколи не дозволяв собі порожніх пустощів, «некрасивих» вчинків. Адже він був інтелігентом у третьому поколінні! Так і запам’ятався друзям: світлим, тихим, дуже правильним. І водночас справедливим. Як тільки хлопці зачинали бійку - біг на допомогу, намагався розвести бійців по різні сторони, знаходив переконливі слова. А ще мав на диво багато знайомих і друзів у різних сферах життя і завжди всім допомагав. Не кривив душею, діяв безкорисливо. Щоправда, коли не міг - говорив про це відразу.
У нього був справжній талант об’єднувати абсолютно різних людей, знаходити в кожному щось позитивне. Зовсім різні за характерами і уподобаннями юнаки і дівчата потім дивувалися: наче б ніколи не познайомилися і навіть не звернули увагу один на одного, якби не Вася. Навіть «сіреньку» людину міг чимось захопити, відкрити у кожному найкращі риси.
Він жив у самому центрі міста, у будинку зі шпилем, про який у місті знає кожен, тому знайти друга по якійсь справі чи просто так було легко, і навколо нього завжди вирували ровесники.
Більшість друзів Василя, як і він сам, багато часу проводили на вулиці і в спортзалах, пізніше – і в гаражі. Забувши про комп’ютери і різні гаджети, постійно тренувалися в дворі, влаштовували змагання з підтягування, віджимання чи копалися в старій машині, яку він знав досконально. «Копійка» дісталася йому від дідуся, він нею дуже дорожив. Її були навіть украли, але вдалося її повернути і знову відремонтувати. Навіть тим, хто віддавав перевагу підвальним посиденькам з пивом і цигарками, давав шанс підтягнутися до свого рівня. Хлопці пригадують, скільки довіри було у тих, кому довелося вперше (без прав!) сісти за кермо. А Вася брав на себе повну відповідальність і за машину, і за своїх «учнів». А хлоп’ячу непосидючість (а як без неї?) витрачав на циркову «Арену сміливих» у палаці культури металургів і плавання в басейні. На заздрість одноліткам, він був вправним жонглером і повітряним акробатом.
Якось, коли він ще був малим, його покусав вуличний пес. З того часу трохи боявся собак, але ніколи не ображав їх. А ось котиків обожнював. Збирав фотографії котиків і їжачків. Усі веселі такі.
У нього взагалі було дуже багато різних захоплень: то кактус вирощував (йому було майже 30 років!) і охоче ділився з усіма бажаючими його відростками. То допомагав мамі на кухні, місив тісто (як йому це знадобилося на фронті…). А ще любив у будь-яку пору року виїжджати з друзями на дачу в Куліші. Трохи стомлені роботою і розвагами, молоді люди одягали теплі бушлати, лягали прямо на землю і спостерігали за зорями. Скільки було романтики, неосяжних мрій у таких посиденьках! Чомусь виявляв турботу про маленьких пташенят, любив вишукувати у траві маленьких совенят (які напевно випадали з гнізд) і рятував їх, «повертаючи додому». Ой як же кричали сови, коли Василько загинув!

 

Із спогадів друга дитинства і юності Максима Лоїка:
- Здавалось на війну першими повинні були піти ті, хто з дитинства хизувався сміливістю, демонстрував свою войовничість: забіяки, босяки. А Вася – м’який, спокійний, ввічливий наче випадково опинився в перших рядах. Але готував себе до дорослого життя серйозно. Ще студентом мав відстрочку від служби в армії. Мама, Ольга Іванівна, працювала разом із дружиною воєнкома, але можливість «відкосити від служби» відкидали відразу. Навпаки, Василь мріяв про службу, можливо і в президентських військах. 192-сантиметровий красень міг бути окрасою будь-якого параду. Та більше хотілося чогось справжнього, чоловічого. Коли однолітки йшли «виконувати священний обов’язок», він вирішив уже після першого курсу університету перервати навчання, аби не відкладати службу «на потім». Мама була приголомшена, коли після походу до військкомату він зателефонував: завтра вранці - на виїзд. Так, наче на курорт: з азартом, весело. Ольга Іванівна відпросилася з роботи. Наготувала-напекла, покликали друзів. Молодь гомоніла до ранку. Його друг дитинства Дмитро нарікав, мовляв надіявся, що Вася проводжатиме його у заздалегідь призначений день. Та доля подарувала друзям ще кілька приємних моментів. Призовника відпустили на пару днів додому, і він встиг провести до армії і Дмитра.
Спогади про строкову службу були приємними. Півтора року в Харкові (а служив у військах МВС), минули швидко. Не нарікав, що вже після них юнаки служили лише 12 місяців. Що ніхто не підказав про можливість продовжити заочне навчання в університеті без перерви на академвідпустку і можна було приїжджати додому на сесії. Повернувся до навчання вже на третьому курсі.
А потім якось усе пішло наче саме собою: уклав контракт, щоб періодично приїжджати на збори, аби тримати себе у формі. Був резервістом. Мобілізація страшного 2014 року покликала його вже в першу хвилю, в березні місяці.
Спершу 10-денні збори, потім на 45 днів. Мама намагалася затримати його вдома після першого ж приїзду. Та ухилятись чи викручуватися було не в його характері. А ті короткі відпустки надавали бійцям не заради турботи про родини вояків. Хлопців відправляли додому, щоб одяглися-взулися, ще й провізію від рідних взяли. Напівжартома, приховуючи гіркоту в голосі, говорив про вояків: «голі, босі і простоволосі». Військову форму і необхідне спорядження купували… самі. У серпні приїхав у 5-денну відпустку - знов одягли. Мама кожного разу несміло намагалась затримати, та де там… Старався навідати всіх рідних, знайомих.
А з фронту дзвонив щодня, сам. Як завжди, веселим голосом.
Хіба він міг розказати матері про страхіття вибухів, розруху, повну невлаштованість побуту і голод; що їм забули привезти харчі, й хлопці на передовій, у напіврозбитому місті, три дні сиділи абсолютно без їжі?! Зате він знайшов покинуту кухню якогось закладу і … цілий мішок борошна! Відразу згадав, як допомагав інколи мамі на кухні. Зателефонував, запитав, який рецепт випікання хліба. Зрозуміло, всіх інгредієнтів не було. Як і потрібного посуду. Тому замішував тісто з того, що знаходив, консультуючись у мами по телефону серед ночі. Перші буханці викладав прямо на металеву піч, потім десь знайшлися форми. Хлопці, почувши про перспективу мати свій хліб, десь роздобули дріжджі. О, яка це була перемога! Вася пишався не тільки тим, що зумів вийти із скрутного становища, а що відкрив цілу пекарню, на запахи якої радо прибігали стомлені бійці.
У нечасті вільні години на Донеччині юнак подумки повертався у мирне життя. Не збагнути молодій порядній людині, відкритій до всього світу, чому все так швидко змінилося, чому і звідки до України увірвалась війна. Пригадував, як їздили з мамою до тітки у Крим, всі дружно відпочивали й раділи життю. Перед службою в армії чудово провів час у Севастополі. Як називав братом Максима, сина свого хрещеного батька, з яким так поріднилися. Це у нього на весіллі він був таким веселим боярином, запалював своєю енергією всіх. А свого весілля так і не дочекався. Як непросто було обрати серед десятків чудових дівчат свою єдину…Він любив усіх: своїх рідних і друзів, сусідів, однокурсників, колег, свої захоплення і свою країну.
- Вася був аполітичним, - ділиться його однокурсник Олександр Мороз. - Він ніколи не говорив про політику, патріотизм. Його наче не турбувало це. Швидше дбав про прогрес у всьому. Так, поки зовні несерйозні студенти неуважно слухали лекції в університеті, Вася записувавав усе найважливіше на телефон, а потім з друзями, нагулявшись досхочу, сідали в машину і все перед екзаменом повторювали. Він був реальним лідером. Хоча формально старостою в груп була симпатична дівчина, будь-які студентські проблеми вирішував завжди Вася. Навіть після одержання диплому продовжував дружити з викладачами, замучував їх питаннями, коли хотів вдосконалити програмне забезпечення районної ради (де нетривалий час працював) чи навіть покласти кахлі на збиту підлогу.
- А ще він був мужнім. Якось у нього розболівся живіт - терпів до останнього, від виклику «швидкої» відмовився. Виявилось пізніше - лопнув апендицит. Тоді його врятував друг Дмитро, відвіз на своїй машині до лікарні, встиг прямо на операційний стіл. Мама тоді до реанімації ледь двері не вибивала, щоб переконатися, що сина врятовано.
Та від війни врятувати не вдалося…
Вранці 16 серпня 2014 року «в ході пошуково-розвідувальних заходів» їхня група потрапила у засідку. Василю вдалося вистрибнути з машини і вскочити в невелику яругу. Та російський мат і куля ворога, випущені услід, наздогнали його…
Звістка про загибель Василя Сергійовича Кирилюка в той же день долетіла до рідного міста. Сусіди, друзі кілька разів зверталися до військкомату з питаннями про можливу помилку. Тільки потім наважилися сповістити мамі…
Ховали Василя на велике православне свято – Спаса. У храмах міста йшли служби, всі чекали їх закінчення, затримувався мер. Велика закрита домовина так вимучено довго стояла біля будинку, наче не відпускала героя з рідного двору, де зібралися сотні друзів, знайомих, земляків. До останнього не вірили рідні, сусіди, голосили дівчата. А Василь дивився з портрета на всіх усміхненими очима. Він зупинив війну, не пустив її до рідного міста.

У нього були вроджені честь і совість, як у справжнього інтелігента. Дідусь би ним пишався.

 

Його побратими з АТО залишили на під’їзді прапор повітряно-десантних військ з автографами. Цілий рік він, як меморіальна дошка, нагадував усім про подвиг сусіда. А потім прапор перекочував на Алею Героїв на цвинтар, де спочивають вічним сном такі ж кам’янчани. Друг Максим Лоїк, маючи «білий білет», наступного ж дня пішов до військкомату, переконав усіх, що зможе служити на передовій і незабаром замінив друга на фронті. Саша Мороз і Діма Мальований, які працюють далеко від дому, як тільки бувають у місті, завжди приходять до Ольги Іванівни, самі і з родинами. І тоді в рідному домі звучать молоді голоси і спогади, дискусії про потребу вивчення дітьми української мови і патріотизм, про роботу на дачі і підростаючих малят друзів героя... Вася Кирилюк потурбувався про те, щоб ми могли жити мирно, а мама не почувалася самотньою.

Любов Алексієвська